Без названия 1

Тема 10. Сучасний стан довкілля України. Причини екологічної кризи

10.1. Сучасний стан навколишнього середовища України

Сьогодні людина та результати її діяльності перевершили всі біотичні та абіотичні чинники. Людству постає завдання виробити шлях подолання диспропорції між розмахом та наслідками господарської діяльності в соціосфері і можливостями управління соціосферними процесами

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції з її величезними медико-біологічними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Відео «Екологічні проблеми України».

В Україні відсутній природний приріст населення, а тривалість життя на шість років нижча, ніж у розвинутих країнах. Негативні зміни у здоров’ї сталися, головним чином, за рахунок підвищення рівня злоякісних новоутворень, серцево-судинних хвороб, бронхіальної астми тощо.

Великої гостроти набула проблема радіоактивних відходів. На атомних електростанціях накопичено тисячі тон відпрацьованого ядерного палива, десятки тисяч кубометрів твердих і десятки мільйонів літрів рідких радіоактивних відходів.

Україна – одна з найбільших за територією, чисельністю населення та економічним потенціалом держав Європи. На її території зосереджено величезні природні багатства, але надмірна концентрація промисловості і сільського господарства зумовила катастрофічне забруднення повітря, води та ґрунту.

За рівнем використання найважливіших природних ресурсів Україна належить до тих країн світу, які характеризуються широкомасштабним й екологічно невиваженим їх залученням до народногосподарського обороту. Вона має найвищі в Європі показники сільськогосподарської освоєності та розораності земельної території, використання прісних поверхневих водних ресурсів і лісових масивів. Щодо залучення до виробництва мінерально-сировинних ресурсів, то слід сказати, що Україна, площа якої в загальносвітовій площі суходолу становить лише 0,4%, видобуває, переробляє й використовує в технологічних процесах майже 4% світового обсягу залучених до народногосподарського обороту мінерально-сировинних ресурсів.

Україна серед європейських держав має найвищий інтегральний показник негативних техногенних навантажень на навколишнє природне середовище практично на всій її території. Причому в двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як гостро критичні і несприятливі для здоров’я людини. Офіційно визнаний міжнародний статус нашої держави як зони «екологічного лиха» з врахуванням понад 10% від загальної території України, її екологічного стану, рівнів забруднення довкілля та стану використання основних природних ресурсів. Такий статус вона одержала після аварії на ЧАЕС, коли до всіх інших забруднень і екологічних катаклізмів додалось ще й радіоактивне зараження значної частини її території (у більшості регіонів України було забруднено понад 10%). Внаслідок цього значно посилився кумулятивний негативний вплив на людину та природне середовище різноманітних хімічних забруднень і радіації, деградаційних процесів та погіршення якості навколишнього середовища.

За ступенем забруднення Україну можна розподілити на 5 типів територій (Таблиця 2.10.1).

Таблиця 2.10.1. «Еколого-географічне районування України»

Частка відносно чистих територій нині становить лише 7% загальної земельної площі держави, умовно чистих та малозабруднених територій, які характеризуються більш-менш нормальними природними умовами проживання людини, – приблизно 22%. Це окремі райони Закарпатської, Івано-Франківської областей (насамперед гірські та передгірські), а також Тернопільської, Рівненської, Житомирської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей і АР Крим.

Забруднені та дуже забруднені території, де значно погіршені й напружені екологічні умови життєдіяльності

населення, становлять відповідно приблизно 40% і 30%. Території екологічної катастрофи (майже 1% всієї території України) – це насамперед зона відчуження після аварії на ЧАЕС та райони, прилеглі до неї, а також окремі місцевості в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Львівській і деяких інших областях. До речі, регіони з найбільш напруженою та гостро кризовою екологічною ситуацією мають найвищу густоту населення. Такими регіонами є: Донбас, Кривбас, Харківська, Запорізька і Дніпропетровська промислові агломерації. Тут нині проживає понад чверть усього населення України, і воно зазнає великого негативного впливу та інтоксикації з боку надмірно забрудненого довкілля, особливо повітря, води і ґрунтів.

До основних галузей-забруднювачів довкілля нині належать:

Так, на одну з найбільших забруднюючих галузей промисловості – металургію, яка споживає 1/5 загальнодержавного обсягу використаного газу та 1/3 вугілля, в останні роки припадало в середньому 35% викидів забруднювачів в атмосферне повітря. Ця галузь є також великим водоспоживачем, а відтак – і забруднювачем водних ресурсів. Хімічні підприємства, наприклад, скидають щорічно 70 млн. м3 неочищених або недостатньо очищених стоків. Частка металургійної промисловості становить 38% загальної кількості викидів (скидів) забруднюючих речовин.

Внесок національного агропромислового комплексу в забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості його природних ресурсів, особливо водних, нині становить пересічно 35-40%, у тому числі земельних ресурсів – понад 50%, а поверхневих водойм – від 45 до 50%. Великої шкоди довкіллю, а отже, й людині, завдають забруднення навколишнього середовища агрохімікатами та відходами тваринницьких комплексів, підприємств харчової та переробної промисловості.

Джерелами забруднення довкілля є й підприємства житлово-комунального господарства України (підприємства з виробництва шляхових, будівельних матеріалів, котельні теплового господарства, промислові підприємства комунального машинобудування). Вони викидають в атмосферу значну кількість золи, оксидів карбону, сульфуру, нітрогену, а також скидають у каналізаційні мережі хімічні сполуки, які утворились внаслідок реагентної обробки води, що використовується в системах теплопостачання.

В Україні значно ускладнений радіологічний стан. Це зумовлено як наслідками Чорнобильської катастрофи, так і наявністю великої кількості штучних і природних джерел іонізуючого випромінювання. Так, майже половина всієї електроенергії в Україні виробляється на атомних станціях, на яких працює 15 автономних блоків загальною потужністю 13,618 тис. мВт. За кількістю реакторів та їхньою потужністю Україна займає восьме місце у світі та п’яте в Європі. У шести областях України розташовано регіональні підприємства УкрДО «Радон» з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства. У Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях знаходяться підприємства з видобування та переробки уранових руд, що є джерелами радіаційного забруднення довкілля. Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного господарства. Сьогодні існує близько 8 тисяч підприємств та організацій (тільки в Києві їх близько 400), які використовують понад 100 тис. джерел випромінювання.

Як потенційні джерела техногенних аварій і катастроф в Україні розглядаються: енергетика, паливний комплекс, металургія, хімічна, нафтохімічна промисловість, мікробіологія та ін. Особливо небезпечними є теплові, атомні, гідроелектростанції, а також підприємства, де виробляють і переробляють ядерне паливо, металургійні, хімічні, біологічні комбінати тощо. М’ясокомбінати, бойні, консервні заводи, молокозаводи, які мають холодильні агрегати, де використовується для охолодження аміак, також небезпечні для навколишнього середовища. Підприємства борошномельно-круп’яної промисловості є вибухонебезпечними.

Основними факторами антропогенного впливу на навколишнє середовище є скиди забруднених стічних вод у природні поверхневі водні об’єкти, викиди шкідливих речовин в атмосферу, забруднення ґрунтів та тверді відходи промислових підприємств.

До недавнього часу розвиток людського суспільства і самоочищення навколишнього природного середовища від техногенних забруднень перебували в динамічній екологічній рівновазі. Проте останніми роками інтенсивне зростання населення планети, надзвичайно інтенсивний розвиток промисловості, сільського і комунального господарства інші чинники антропогенної дії на навколишнє природне середовище, незважаючи на колосальні екологічні резерви біосфери, призвели до різних негативних наслідків, з якими біосфера впоратися не здатна. Невідновні ресурси вичерпуються швидше, ніж людське суспільство здатне перебудувати власну економіку, власну господарську діяльність. Нинішня екологічна ситуація в Україні характеризується як кризова.

Серед головних причин, що призвели до незадовільного стану довкілля, можна назвати такі:

Об’єктивний аналіз сучасної екологічної ситуації, джерел небезпеки, причин погіршення стану природного середовища України й здоров’я людей, виникнення демографічної кризи став можливим лише декілька років тому завдяки розсекреченню багатьох архівних матеріалів (соціально-історичних, політичних, партійних, соціально-економічних та ін.). Цей аналіз дав змогу визначити основні причини, джерела, динаміку й напрям розвитку незадовільної екологічної ситуації в межах нашої країни. Такими причинами виявилися:

Поміркуймо, що відбувається: мільярди років створювався напрочуд тонкий і складний баланс біосфери Землі. І ось з’являється, здавалося б, найдосконаліший продукт еволюції біосфери – людина, яка називає себе розумною, і по-варварськи руйнує те, що зумовило її появу й без чого неможливі її подальший розвиток і вдосконалення. Лише вжиття найрадикальніших заходів протягом найближчих 2-3 десятиріч може запобігти самогубству людини.

І хоча загальне антропогенне навантаження на довкілля України через спад виробництва, зупинення багатьох підприємств тощо останніми роками дещо зменшилось, екологічна ситуація в країні все ж залишається незадовільною. За даними Держкомстату України (на 2000 р.), щорічно в повітря, водойми та ґрунти країни надходить від 60 до 100 млн. т шкідливих речовин. Третина води, що скидається підприємствами в поверхневі води, забруднена понад норму, п’ята частина шкідливих речовин зі стаціонарних джерел потрапляє в повітря, дві третини вироблених токсичних відходів осідає в навколишньому середовищі. Протягом 2000 р. в повітряний басейн, води, ґрунти та на земну поверхню потрапило близько 65 млн. т небезпечних речовин. У розрахунку на 1 км2 території країни в повітря викинуто 9,7 т шкідливих речовин. Токсичних відходів надійшло 4,9 тис. т, що перевищує показники розвинених країн у кілька разів. У розрахунку на душу населення в 2000 р. в атмосферу викинуто 119 кг забруднень, у поверхневі води – 184 кг, у ґрунти та на земну поверхню – 998 кг. Якщо за часткою електроенергії, яка виробляється АЕС (40 % її сумарної кількості), Україна посідає третє місце у світі, то за ступенем розв’язання проблем зберігання й поховання радіоактивних відходів стоїть наприкінці списку країн з ядерною енергетикою.

10.3. Наслідки аварії на ЧАЕС. Шляхи виходу з екологічної кризи

Загострилася екологічна криза в Україні внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. При руйнації конструкції блока стався викид значної кількості радіонуклідів у навколишнє середовище. Основна маса радіоактивних елементів випала протягом 10 діб, хоча забруднення прилеглих територій тривало протягом місяця. Зміна метеорологічних умов протягом перших десяти днів після аварії, коли спостерігався найбільш інтенсивний викид, призвела до утворення трьох секторів забруднення: західного (26-27 квітня), північного (28-29 квітня) і південного (30 квітня – 5 травня). З усіх викинутих із активної зони матеріалів йод, цезій, стронцій і плутоній у короткостроковому і довгостроковому плані визначили радіологічну обстановку в потерпілих районах. Відео «Чорнобиль».

Один із найпотужніших факторів, що впливають на радіологічну ситуацію в Україні є високоактивне забруднення території 30-кілометрової зони. За межами цієї території радіоактивного забруднення різного рівня (від 0,1 до 15 і вище К’юрі кв. км зазнали сільгоспугіддя на площі 4,6 млн. га, що становить 12% загальної площі сільгоспугідь України. Починаючи з 1986 р., на забруднених територіях виконується комплекс афохімічних, агротехнічних і організаційних заходів щодо зниження надходження радіонуклідів у продукцію.

Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС потребує значних матеріальних і фінансових ресурсів. Громадяни України мають право на екологічну безпеку. Це право забезпечується комплексом юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників. Тому стратегія природокористування в Україні має бути однією з фундаментальних складових процесу розбудови правової демократичної держави з розвиненою ринковою економікою.

Екологічна ситуація в Україні з метою її оздоровлення потребує мобілізації зусиль усіх урядових і неурядових організацій, вчених, виробничників, господарських і контролюючих органів, громадськості.

Для подолання екологічної кризи необхідно здійснити структурні зміни в національній економіці та реалізувати новий підхід до використання природних ресурсів на принципах сталого розвитку. Як першочергові заходи щодо подолання екологічної кризи слід з урахуванням європейського екологічного законодавства здійснити підготовку пакетів законодавчих проектів, спрямованих на економічне стимулювання екологічного підприємництва:

10.4. Поводження в умовах радіоактивного забруднення та виживання в умовах підвищеної радіації

Дії у разі раптового виникнення радіаційної небезпеки повинні здійснюватися якнайшвидше. Після отримання повідомлення по радіо (або через інші засоби оповіщення) про радіаційну небезпеку населенню пропонується терміново зробити наступне:
1. Укритися в житлових будинках. Важливо знати, що стіни дерев’яного будинку ослаблюють іонізуюче випромінювання у 2 рази, а цегляного – у 10 разів! Заглиблені сховища ще більше ослаблюють дозу випромінювання: з дерев’яним покриттям у 7 разів, з цегляним або бетонним у 40-100 разів.
2. Уникати паніки, слухати повідомлення органів влади щодо дій у цій надзвичайній ситуації.
3. Вжити заходи захисту від проникнення у квартиру (будинок), радіоактивних речовин з повітря: закрити кватирки, загерметизувати рами, двері.з
4. Зробити запас питної води: набрати воду в закриті ємкості, підготувати простіші засоби санітарного визначення, перекрити крани.
5. Провести екстрену йодну профілактику (якомога раніше, але тільки після спеціального оповіщення): водно-спиртовий розчин йоду приймати після їжі тричі на день протягом 7 діб: дітям до двох років – по 1-2 краплі 5% настоянки на 100 мл молока (консервованого) або дитячої молочної суміші; дітям старше двох років та дорослим – по 3-5 крапель на склянку молока (консервованого) або води. Наносити на поверхню рук настойку йоду у вигляді сітки раз на день протягом 7 діб.
6. Підготовка до можливої евакуації:

- уточнити час початку евакуації;
- попередити сусідів, допомогти дітям, інвалідам та людям похилого віку (їх мають евакуювати в першу чергу);
- підготувати документи та гроші, предмети першої необхідності, упакувати ліки, мінімум білизни та одягу (1-2 зміни);
- зібрати наявний запас консервованих харчів, у тому числі молоко для дітей на 2-3 дні;
- зібрані речі упакувати у поліетиленові мішки і пакети та скласти їх в помешканні, найбільш захищеному від проникнення зовнішнього забруднення;
- перед виходом з будинку вимкнути джерела електро-, водо- і газопостачання, взяти підготовлені речі, одягнути протигаз (респіратор, ватно-марлеву пов’язку), верхній одяг (плащ, пальто, накидку), гумові чоботи.
7. З прибуттям на нове місце перебування провести дезактивацію засобів захисту, одягу, взуття та санітарну обробку шкіри на спеціально обладнаному пункті або ж самостійно (зняти верхній одяг, ставши спиною проти вітру, за можливістю, почистити одяг), обробити відкриті ділянки шкіри водою або спеціальним розчином, що буде виданий кожному. Для оброблення шкіри можна використовувати марлю чи рушники.
Правила безпечної поведінки на забруднених радіонуклідами територіях:
- використовуйте для харчування консервоване молоко та харчі, що зберігались в закритих приміщеннях та в яких відсутнє радіоактивне забруднення. Не пийте молоко від корів, які пасуться на забруднених полях;
- не вживайте овочів, що зросли на забрудненому радіоактивними речовинами ґрунті;
- не пийте воду із відкритих джерел та із водопроводу після сигналу радіаційної небезпеки;
- накривайте колодязі плівкою або кришкою;
- уникайте довгих пересувань забрудненою місцевістю, особливо, ґрунтовими шляхами або травою, не ходіть в ліс, не збирайте у лісі ягід, грибів та квітів, не купайтеся у водоймищах;
- у приміщеннях, призначених для перебування людей, щодня робіть вологе прибирання, бажано з використанням миючих засобів;
- знімайте взуття при вході в приміщення з вулиці (забруднене взуття залишайте при вході);
- у випадку пересування відкритою місцевістю, необхідно використовувати підручні засоби захисту: органів дихання – прикрити рот та ніс змоченою водою марлевою пов’язкою, носовою хусткою, рушником або іншою частиною одягу; шкіри та волосся – вкрити будь-якими предметами одягу, головними уборами, хустинками, накидками. Якщо вам украй необхідно вийти на вулицю, потрібно взути гумові чоботи.

Актуальним для жителів багатьох районів України є питання про виживання в умовах підвищеної радіації. Оскільки зараз основну загрозу становлять радіонукліди, що потрапляють в організм людини з продуктами харчування, слід знати запобіжні й профілактичні заходи, щоб сприяти виведенню з організму цих шкідливих речовин.

Концепція радіозахисного харчування, яка базується на трьох принципах:

Тема 11. Формування нового екологічного мислення. Роль та завдання екологічної освіти та виховання

11.1. Стратегія і тактика збереження і розвитку життя на Землі

Концепція збалансованого (сталого) розвитку суспільства

Наприкінці 80-х років XX століття в закордонній літературі в галузі економіки та екології, соціології, політології та права, а також і в інших гуманітарних науках, широке розповсюдження отримав термін «сталий розвиток», яким позначався соціально-економічний і екологічний розвиток, спрямований на збереження миру на всій планеті, на розумне задоволення потреб людей при одночасному поліпшенні якості життя сьогоднішніх і майбутніх поколінь, на раціональне використання ресурсів планети і збереження природного середовища.

У 1983 році було створено «Міжнародну комісію ООН з навколишнього середовища та розвитку». Її очолила прем’єр-міністр Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У 1987 році комісія представила доповідь «Наше спільне майбутнє», в якій широко застосовувалось поняття «збалансований (сталий) розвиток».

В українському варіанті поряд з терміном «сталий розвиток» вживається термін «збалансований розвиток». Отже, економіка може бути екологічно збалансованою лише тоді, коли вона підпорядкована принципам сталості – принципам, коріння яких сягає екологічної науки. За сталої економіки вилов риби не перевищує відтворювальні можливості промислових зон, кількість викачаної з-під землі води не перевищує відновлення запасів підземних вод, ерозія ґрунтів не перевищує природних темпів ґрунтоутворення, вирубка дерев не перебільшує насадження нових, а викиди сполук карбону в атмосферу не перевищують здатності біосфери зв’язувати вуглекислий газ. Стала або збалансована економіка не знищує види рослин і тварин швидше, ніж створює нові. Зрозуміло, що в основі нової економіки повинен бути принцип, який передбачає перехід від одноразових витрат природних ресурсів до витрат, основаних на використанні відновлюваних джерел енергії і на постійному повторному використанні матеріалів та переробці промислових відходів. Це економіка з використанням сонячної енергії, з переважним застосуванням велосипедів і залізниць для пересування людей, економіка, в якій енергія, вода, земля і матеріали будуть використовуватись набагато ефективніше і раціональніше, ніж це робиться сьогодні.

Зараз в літературі є досить багато визначень збалансованого (сталого) розвитку. Найпоширенішим є визначення, яке в доповіді комісії подала леді Брундтланд «Наше спільне майбутнє». Збалансований (сталий) розвиток – це такий розвиток, який задовольняє потреби сьогодення, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

Центральне місце в понятті збалансованого (сталого) розвитку займає проблема обліку довготривалих екологічних наслідків економічних рішень, які приймаються сьогодні. Необхідна мінімізація негативних екологічних наслідків для наступних поколінь. Неможливо жити за рахунок своїх дітей і онуків, неможливо витрачати природні ресурси лише для себе. Отже, проблема екологічних обмежень, компромісу між поточним і майбутнім споживанням має стати основною при розробці соціально-економічної стратегії розвитку на тривалу перспективу для будь-якої країни.

Як показує історія людства, радикальні економічні зміни останніх років, проєкти і заходи, які здійснюються відповідно до природних закономірностей, через тривалий час виявляються економічно ефективними. І навпаки, економічні проєкти, які приносять швидку і значну вигоду, але здійснюються без урахування довготривалих екологічних наслідків, у перспективі зазвичай виявляються збитковими. Тобто для тривалого інтервалу часу є правильним простий принцип: «що екологічне, те економічне».

Можна виділити чотири критерії збалансованого (сталого) розвитку на довготривалу перспективу (цей підхід базується на класифікації природних ресурсів і динаміці їхнього відтворення), а саме:

1. Кількість відновлюваних природних ресурсів (земля, ліс та ін.) або їхня здатність продукувати біомасу мають принаймні не зменшуватись із часом, тобто повинен бути забезпечений режим простого відтворення (наприклад, для земельних ресурсів це означає збереження площі цінних сільськогосподарських угідь або у випадку зменшення їхньої площі збереження рівня виробництва продукції землеробства, кормового потенціалу земель для сільськогосподарських тварин тощо).

2. Максимально можливе вповільнення темпів вичерпання запасів невідновлюваних природних ресурсів (наприклад, корисних копалин) з перспективою заміни їх у майбутньому на невичерпні види ресурсів (наприклад, часткова заміна нафти, газу, вугілля на альтернативні джерела енергії – сонячну, вітрову та ін.).

3. Можливість зведення до мінімуму відходів на основі впровадження маловідхідних, ресурсозберігаючих технологій.

4. Забруднення навколишнього середовища (як сумарне, так і за видами) в перспективі не повинне перевищувати його сучасний рівень («нульового» забруднення очікувати нереально).

Ці критерії (їх може бути й більше) потрібно враховувати у процесі розробки концепції сталого або збалансованого розвитку, їх урахування дасть змогу зберегти навколишнє середовище для наступних поколінь і не погіршити екологічні умови проживання.

У 1992 році в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку, на якій розглядалися проблеми майбутнього планети Земля. На конференції було затверджено «Порядок денний на XXI століття», головна мета цього документа на майбутнє – просування шляхом збалансованого розвитку суспільства, за якого задоволення потреб попередніх поколінь повинне відбуватися без загрози майбутнім поколінням задовольняти свої потреби. Збалансований розвиток людства передбачає взаємне узгодження економічних, екологічних і соціальних чинників розвитку.

Для оцінювання розвитку території відповідно до принципів збалансованого розвитку запропоновано використовувати індикатори збалансованого розвитку. Індикатори збалансованого розвитку території – це показники, які використовують для оцінки стану здоров’я та рівня життя людей, стану довкілля на окремій території, кількісна оцінка впливу людської діяльності на стан довкілля і на стан здоров’я людей, якість і тривалість їхнього життя. Ці показники мають бути єдиними для загальної оцінки певної території чи порівняльної оцінки декількох територій.

Приклади індикаторів збалансованого розвитку

Проблеми збалансованого розвитку України

У проєкті «Концепції сталого розвитку України» зазначено, що сталий розвиток в Україні – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Збалансований розвиток розглядається як такий, що не лише породжує і сприяє економічному зростанню держави, а й справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та сприяє подоланню бідності. Проте при переході України на шлях збалансованого розвитку мають бути розв’язані такі головні проблеми:

- сприяння становленню громадянського суспільства;

- відхід від таких процесів розвитку суспільства, які призводять до його деградації;

- створення цілісної системи законодавства у сфері збалансованого розвитку;

- введення дієвого економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності;

- вдосконалення процесу доступу до інформації з питань навколишнього середовища та здоров’я.

Для успішного просування шляхом збалансованого розвитку Україна підписала Програму дій «Порядок денний на XXI століття» на конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Пізніше у 1997 році на конференції «Ріо + 5» українська делегація підтвердила своє прагнення йти шляхом збалансованого розвитку. У тому ж році в Україні на державному рівні було створено національну комісію збалансованого розвитку, яка активно співпрацює з різними міжнародними природоохоронними організаціями. Під егідою ООН та її органів фінансуються інвестиційні програми збереження або відновлення інфраструктури біосфери – озонового шару, подолання результатів парникового ефекту, запобігання забрудненню атмосфери, захист і відновлення біорізноманіття.

Таким чином, найважливішою умовою сталого гармонійного розвитку є таке економічне співіснування з природою, в якому пріоритетом є екологічні принципи, які припускають стійке невиснажливе використання природних ресурсів, що не ставить під загрозу існування майбутніх поколінь. Економіка сталого – гармонійного розвитку не повинна сприяти виснаженню відновлюваних ресурсів, не повинна погіршувати природні умови комфортності життя. Сталий розвиток – це передусім екологічно освічене суспільство і як результат – екологічно безпечні виробничі технології, результат яких – мінімальні забруднення атмосферного повітря, вод, ґрунтів, які б не перевищували фонових, тобто природних, концентрацій речовин, факторів, небезпечних для життя взагалі і людини зокрема.

11.2. Виховання ціннісного ставлення до природи

Екологічне виховання полягає у вихованні свідомого ставлення до навколишнього середовища з метою охорони і раціонального використання природних ресурсів. У сучасному світі це найважливіша частина світоглядної підготовки особистості. Справа в тому, що проблема збереження живого на планеті стає все більш гострою, загострюючись разом з розвитком, прогресом, людства.

Поняття «екологічне виховання» слід розглядати також не тільки по відношенню до природи, але ширше – як взаємодія людини з середовищем свого перебування, куди крім об’єктів живої та неживої природи включаються соціокультурний комплекс, об’єкти, створені працею людини: архітектура, інтер’єри, промислові та сільськогосподарські конструкти.

- допомогти дитині усвідомити природу як середовище свого проживання, як естетичний феномен, необхідність запобігання незворотного порушення її цілісності;

- розвивати почуття захоплення величчю і красою природи (Відео «Краса природи»);

- виховувати досвід розумної взаємодії з природним середовищем;

- формувати і стимулювати активну діяльність з охорони природи.

Особливості реалізації напрямків ціннісного ставлення до природи в дошкільній освіті

У закладі дошкільної освіти магістральною метою екологічного виховання є виховання у дітей ціннісного ставлення до природи, навколишнього середовища. Воно реалізується в наступних завданнях:

- виховувати дбайливе ставлення до природи, соціокультурного оточення, до всіх форм життя;

- виховувати гуманне ставлення до всього живого;

- формувати досвід природоохоронної діяльності на доступному вікові рівні;

- сприяти розвитку інтересу до природних явищ та форм життя;

- розвивати розуміння значення природи і навколишнього середовища для людини і людства.

Основні вимоги до методів і форм екологічного виховання в закладі дошкільної освіти:

- можливість застосувати негайно в практичній діяльності.

Крім того, виховання ціннісного ставлення до природи, навколишньому середовищу дасть більший ефект, якщо воно супроводжується:

- спеціально організованим, педагогічно продуманим сприйняттям дітьми природи і навколишнього середовища на основі всіх органів чуття;

- художньо-естетичною діяльністю дітей, наприклад оформленням результатів екологічних проектів та досліджень.

11.3. Історія розвитку ідей та робіт щодо охорони природи. Особливості охорони природи

Протягом тисячоліть людство справляло вкрай обмежений вплив на навколишнє середовище, але у другій половині ХХ століття у зв’язку з різким збільшенням антропогенного навантаження на нього і тяжкими екологічними наслідками найбільш гостро постала проблема охорони навколишнього середовища, знаходження рівноваги між забезпеченням економічних і соціальних потреб суспільства і збереженням навколишнього середовища. В умовах зростаючої загрози навколишньому середовищу і здоров’ю населення практично у всіх країнах світу були ухвалені законодавчі акти, що обмежують і регулюють антропогенний тиск на природу. Одночасно розробляються і впроваджуються нові технології, що виключають або мінімізують шкідливий вплив виробничих процесів на повітря, воду і ґрунт.

Охорона навколишнього середовища в доіндустріальну епоху. Приборкання вогню надало людству великі зручності, та й їжа, приготована на вогні, стала більш їстівною і безпечною. Не менше значення мало і опалення житла. Але з використанням вогню прадавніми общинами розпочалось виділення вуглекислого газу, диму і попелу в атмосферу. За часів стародавніх цивілізацій, зокрема у період Стародавнього Риму, ці фактори також викликали її забруднення. Шкідливий вплив диму виявлявся при застосуванні нових паливних матеріалів. На Середньому Сході навчились спалювати поверхневі поклади нафти, а в Європі ефективнішим замінником дерева стало вугілля. Відомо, що саме через неприємні запахи від спалювання вугілля у розміщеному по сусідству місті англійська королева Елеонора (ХІІІ ст.) залишила Ноттінгемський замок, а у 1300 р. указом короля Едуарда І під страхом смерті було заборонено спалювати вугілля у Лондоні. Перший закон в Англії щодо екології, прийнятий у 1388 р., був спрямований на охорону якості води у р. Темза і забороняв скид побутових та виробничих відходів у річку в межах Лондона.

На кінець XV ст. були виготовлені перші вугільні брикети, якими можна було опалювати каміни. Таким чином був відкритий шлях до спалювання вугілля у домашніх вогнищах. Уже приблизно у 1600 р. виявилось, що сірка, яка міститься у вугіллі, не тільки неприємно пахне, але й викликає подразнення носа і глотки. Це стало поштовхом до розробки методів коксування вугілля для видалення з нього сірки і летких компонентів.

Індустріалізація і забруднення повітря. Найважливішими подіями промислової революції ХVІІІ ст. стали винахід парової машини та відкриття можливості одержання заліза й інших матеріалів. Це різко прискорило зростання міст. На вузьких вуличках щільно один до одного тулилися похмурі будинки, що будувались поряд з місцем роботи – заводами, виділяючими дим. Забруднення димом і кіптявою від заводів та жилих приміщень перетворилося на проблему, якою не можна було більше нехтувати. Перші кроки у намаганні перешкодити шкідливій дії диму здійснив у 1827 р. муніципалітет міста Глазго – центра великого промислового району. У спеціальній постанові запроваджувалась мінімальна висота димових труб, регламентувались розміри камінів, печей, димоходів та вимагалось слідкувати за повнотою згорання палива. Проте численні закони по боротьбі з димом, що видавались з 1898 р., виконувались погано, не дивлячись на введення спеціальної інспекції та громадського контролю. Прогрес розпочався з прийняття у 1922 р. нової постанови, яка поклала відповідальність на споживачів за правильне поводження з печами, боротьбу з димом і вибір придатного палива. За рішенням муніципалітету виділення густого диму протягом двох хвилин чи більше при спостереженні тривалістю однієї години було достатнім для притягнення до суду.

До середини ХХ ст. удосталь був накопичений сумний досвід, пов’язаний з промисловим забрудненням атмосфери. Особливо небезпечні випадки, що супроводжувались людськими жертвами, відбувались тоді, коли в атмосфері одночасно спостерігались відсутність вітру, температурна інверсія, висока вологість і різке підвищення концентрації шкідливих речовин, які викидались підприємствами. У 1930 р. це спричинило загибель декількох десятків людей у долині річки Маас (Бельгія), а в 1948 р. аналогічна катастрофа сталася в місті Донора (США). Найважчі наслідки мав токсичний туман (смог) у грудні 1952 р. у Великобританії. З 5 по 9 грудня більшість районів Британських островів обгорнув туман. Він супроводжувався антициклоном та інверсією температури. Концентрація сажі в повітрі під час туману була у п’ять разів, а сірчистого ангідриду у шість разів вища звичайного рівня. Внаслідок цього у великої кількості людей протягом декількох годин виникли захворювання верхніх дихальних шляхів. Найтяжче постраждали люди, в яких раніше вже були респіраторні захворювання, зокрема хронічний бронхіт. За перші три тижні тільки у Лондоні було зареєстровано на 4000 смертей більше, ніж звичайно спостерігалось там в цей період року. Подібні токсичні тумани, хоч і з меншою кількістю жертв, повторювались у Лондоні в 50-ті роки ХХ ст. неодноразово. У США першим містом, що розпочав боротьбу з димом в 1874 р., став Чикаго. Уже в 1880 р. поява густого диму була оголошена порушенням громадського порядку, за яке належав штраф від 5 до 59 доларів, а з 1928 р. там вже існує мережа станцій для спостережень за забрудненням повітряного басейну. Явища, подібні лондонському смогу, тут регулярно спостерігались у районі Лос-Анджелесу, де географічні й кліматичні умови сприяють літом і восени сильному атмосферному забрудненню, що викликає подразнення очей, носа і глотки у людей, а також завдає шкоду рослинності.

Охорона атмосферного повітря у промислово розвинутих країнах. Наведені події сконцентрували увагу суспільства і влади на необхідності широких заходів національного масштабу у боротьбі із забрудненням повітря. Це привело до того, що в 60-ті роки ХХ ст. у більшості європейських країн і США були прийняті загальнонаціональні закони щодо захисту атмосферного повітря. З 1961 р. Всесвітньою організацією охорони здоров’я публікуються огляди відповідного законодавства у країнах світу з цього питання. У густонаселених країнах Західної Європи та Японії з ініціативи громадськості проблема контролю вихідних газів теплоелектростанцій була висунута на рівень національних завдань у середині 70-х років минулого століття. Розроблення технологій фінансувалось національними урядовими організаціями з частковою участю найбільших енергосистем. Було визначене оптимальне поєднання рівня атмосферного забруднення і ступеню захисту від нього з урахуванням технологічних, екологічних і економічних пріоритетів. У 1966–1970 рр. у США та СРСР (Інститут газу АН УРСР) були проведені широкі дослідження умов утворення і викиду оксидів азоту в атмосферу при спалюванні палива у котлах електростанцій, промислових і опалювальних котелень. У 60–70-ті роки ХХ ст. відповідні обмежувальні норми реконцентрації оксидів азоту та інших токсичних речовин були прийняті всіма промислово розвинутими країнами (Японія, США, СРСР, Німеччина та ін.) і з того часу неодноразово переглядались у бік посилення.

Проблема очищення димових газів стала пріоритетною у 80–90-ті роки ХХ ст. У червні 1984 р. країнами, що входять в Європейське Співтовариство, був прийнятий основоположний документ «Air Framework Directive», що містив основні положення щодо обліку шкідливих викидів в атмосферу від ТЕС та інших паливовикористовуючих установок потужністю більш ніж 50 МВт. Вже в 1988 р. була прийнята нова директива, що вимагала безперервного моніторингу для нових установок потужністю, більшою за 300 МВт. Ці документи стали «рамковими», тобто допускають індивідуальний підхід до оцінки викидів в окремих країнах, що входять до ЄС.

У зв’язку із загрозливим впливом викидів на атмосферу країни Європи, США та Канада у 1985 р. підписали «Протокол щодо скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків щонайменше на 30%» (у 1993 р. порівняно з рівнем 1980 р.), а у жовтні 1988 р. став діяти протокол, що зобов’язує країни, які його підписали, у тому числі й Радянський Союз, заморозити викиди оксидів до 1994 р. на рівні 1987 р., а в наступному знижувати їх.

Впровадження технологій очищення викидів. Нагромаджений досвід експлуатації споруджених установок став основою високої інтенсивності робіт за принципово новими ефективними і менш витратними способами пилогазоочищення. Дослідження і аналіз утворення оксидів азоту в полум’ї і топках котлів, здійснені наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. І. Сігалом в колишньому СРСР і С. Фенімором у США, праці фірми «Бабкок і Вількокс» (США), Інституту газу АН УРСР (СРСР) дозволили розробити конструкції пальників із зниженим виходом оксидів азоту, а в подальшому утворити системи з рециркуляцією димових газів і ступеневим спалюванням палива. У результаті вдалося знизити вміст оксидів азоту у димових газах у 2-3 рази. В Україні з 1987 по 1991 рр. викиди оксидів азоту зменшились з 0,80 до 0,709 млн. т, або на 11%, не дивлячись на збільшення споживання палива.

У даний час у ряді розвинутих країн широко використовується каталітичне очищення викидів від оксидів азоту, вперше реалізоване в Японії наприкінці 70-х років ХХ ст.

Дослідження некаталітичного селективного відновлення оксидів азоту стало основою для розроблення і впровадження таких технологій у США, Німеччині та Японії. Кількість працюючих у світі таких установок обчислюється сотнями, причому вони використовуються не тільки в енергетиці, а й у хімічній, цементній, скляній і металургійній промисловості. Зусилля зі зниження викидів сірчистих сполук були спрямовані на завчасне знесірчення палива і вдосконалення відомих хімічних процесів зв’язування сірчистого ангідриду. Ці процеси (скруберне зрошення димових газів вапнистими розчинами, вдування доломіту в продукти згоряння та ін.) пристосовувались до технологічних процесів у теплоенергетиці. Не дивлячись на складність та високу вартість таких установок, вони широко застосовуються там, де на ТЕС використовується високосірчисте паливо. В Японії період дослідно-виробничої перевірки та доробок з очищення викидів закінчився на початку 80-х років, а в Німеччині – до 1985 р.. У цих країнах більшість пиловугільних ТЕС оснащено електрофільтрами, сіркоочисними і СКВ-установками. Досвід їх експлуатації показав надійність технологій, що застосовуються. Після прийняття у 2000 р. країнами ЄС нових нормативів з очищення викидів розроблені технології одержали подальший розвиток.

Одним з перших на шкоду промислових відходів ще в 1851 р. звернув увагу Д.І. Менделєєв. У 25-річному віці він опублікував у журналі «Вісник промисловості» статтю «Про походження диму». «Дим затемнює день, проникає у житло, забруднює фасади будинків і громадські фабрики, спричинює багато незручностей і нездоров’я», – писав він. Далі Менделєєв розглянув причини походження диму і указав, як йому можна запобігти. Боротьба із забрудненням атмосфери не проводилась досить активно. Це пояснювалось відсутністю технологій, недостатністю даних щодо впливу газів, відносно слабким розвитком промисловості, а головне, забруднене повітря не так вражало, як брудна вода. Однак «перші ластівки вже були». Так, стаття 498 Будівельного статуту забороняла споруджувати у містах або вище міст за течією річок заводи, «шкідливі чистоті повітря і води».

Київський губернатор Гірс 1 липня 1911 р. підписав «Обов’язкову постанову про усунення забруднення міста та повітря газами, сажею і димом, що виходить із труб фабричних, заводських і промислових установ». Положення веліло: «Топки… і саме опалення їх мають здійснюватись таким чином, щоб із домових труб не вилітали густий дим, сильна сажа і великі іскри». На основі цього київська міська управа 2 лютого 1914 р. видала циркуляр «Про усунення забруднення міста та повітря газами, сажею і димом».

Революція та громадянська війна перервали природоохоронну діяльність і лише у 1920 р. було видано постанову Народного комісаріату праці щодо охорони населених місць від шкідливого впливу промисловості, згідно з якою для будівництва підприємств виділялись спеціальні території, що ув’язувались із загальним планом забудови. У 1929–1930 рр. почали проводитись перші дослідження з гігієни атмосферного повітря. Їх метою було одержання науково обґрунтованих матеріалів про ступінь і характер забруднення атмосферного повітря у зв’язку із розвитком і реконструкцією міст та будівництвом нових підприємств. Увагу гігієністів привертали в першу чергу найпотужніші джерела забруднень у великих промислових центрах. Одержані дані були використані при розробці перших елементів санітарного законодавства щодо розміщення промислових підприємств і принципів організації санітарно-захисних смуг між житловими районами і підприємствами. У 1931 р. Український інститут комунальної гігієни розпочав вивчення забруднень річок, озер і атмосферного повітря у Донбасі, опублікувавши результати у 1936 р. Важливу роль в науковій розробці проблем охорони повітря відіграв харківський вчений В.О. Углов.

Паралельно з розвитком наукових інститутів і досліджень гігієнічного напрямку розпочалась інтенсивна робота щодо вишукування найраціональніших методів газоочищення, пилові золоуловлювання, а також конструювання відповідної апаратури. Однією із таких організацій був утворений в 20-х роках ХХ ст. трест «Газоочищення», що включав НДІ з промислового і санітарного очищення «НІОГАЗ» та проєктний інститут «Гідрогазоочищення». Успіхи радянських гігієністів у той час були надто скромними, але не варто забувати, в який важкий час вони були досягнуті. Значна частина санітарних лікарів та спеціалістів цього профілю були репресовані, на кінець 30-х років були знищені всі природоохоронні громадські організації України, повністю розпущена державна система охорони природи. Разом з тим питання щодо охорони повітря в 1934 р. обговорювалося на сесії Української санітарної ради, а в квітні 1935 р. перша конференція з охорони атмосферного повітря виступила з пропозицією щодо прийняття відповідного закону. Друга аналогічна конференція пройшла у 1938 р. в Москві, і лише наприкінці 1939 р. була видана інструкція Всесоюзної держсаніспекції про санітарну охорону атмосферного повітря. Проте проєкт Санітарного кодексу СРСР, на який так сподівались захисники чистоти води і повітря, у вересні 1939 р. не був прийнятий Раднаркомом СРСР.

Углов Володимир Олександрович (1874–1942) – завідувач кафедри гігієни у Харківському медінституті, перший гігієніст у СРСР, який у 20-30-х роках минулого століття найактивніше і плідно займався боротьбою із забрудненням повітря. У 1934 р. він опублікував першу вітчизняну монографію з цієї теми «Боротьба з пилом, димом і газами у населених пунктах». В.О. Углов брав участь у роботі різних комісій з розміщення і реконструкції промислових міст.

Після Великої Вітчизняної війни відбудова та подальший розвиток промисловості змусили повернутись до проблем охорони навколишнього середовища і в першу чергу до проблем захисту атмосфери. У 1948 р. відбувся V Український з’їзд гігієністів, на якому була заслухана доповідь про охорону атмосферного повітря. Уряд СРСР в 1949 р. приймає першу в країні постанову «Про засоби боротьби із забрудненням атмосферного повітря та покращення санітарно-гігієнічних умов населених пунктів». Вперше у світі були введені розроблені академіком В.О. Рязановим норми ПДК для повітряного басейну і Держсаніспекції було надане право не затверджувати проєкти нових об’єктів будівництва без очисних споруд. Гідрометеослужбою СРСР були організовані регулярні спостереження за рівнем забруднення повітря у найбільших містах. Були введені Санітарні норми проєктування промислових підприємств та ряд інших законів і постанов, що містили вимоги і норми захисту атмосфери.

В Україні з 1944 року до початку 70-х років було прийнято більше 10 постанов і розпоряджень уряду щодо охорони навколишнього середовища, а влітку 1960 р. – закон «Про охорону природи УРСР». Проте всі ці заходи відставали від потужного забруднення навколишнього середовища, викликаного швидким зростанням промисловості. Прийняті природоохоронні директиви знецінювались їх непродуманістю і тим, що вони ігнорувались. Закон забороняв вводити у дію об’єкти, забруднюючі повітря, але вони вводились. У результаті, наприклад, в 1965 р. у місті Дніпродзержинську вміст оксидів азоту в атмосфері перевищував ПДК у 100 разів, а у місті Костянтинівці те ж щодо сірчистого ангідриду було відзначено у 170 разів, пилу – у 9 разів. У житлових кварталах Запоріжжя вміст сірководню перевищував норму у 100 разів.

У 1978 р. було введено Державний стандарт на правила встановлення викидів шкідливих речовин в атмосферу промисловими підприємствами, а в 1989 р. – технічні вимоги до новоспоруджуваних котельних установок, у відповідності з якими визначались гранично допустимі викиди та концентрації забруднювачів у повітрі населених пунктів. Нормативи наближались до прийнятих в європейських країнах і Японії та були жорсткіші у порівнянні з нормативами США і Великобританії, а також рекомендованими у той час Всесвітньою організацією охорони здоров’я. Також було підписано ряд міжнародних угод, що обмежували викиди з урахуванням їх транскордонного перенесення. Ці норми були введені директивно, без урахування науково-технічного потенціалу в галузі технологій зниження викидів і економічних можливостей країни. Після розпаду СРСР в умовах економічної кризи мало місце прискорене фізичне і моральне спрацювання обладнання ТЕС. Нові потужності практично не вводились. При різкому падінні виробництва відбулось зменшення викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище.

Після подолання економічної кризи в умовах зростання економіки споживання електроенергії вимагає реконструкції діючих і спорудження нових ТЕС на основі набутого світового та вітчизняного досвіду щодо розробки і впровадження технологій, що забезпечують мінімізацію викидів.

Екологічна політика в сучасних умовах. Постійно зростаюче техногенне навантаження на навколишнє середовище викликало погіршення екологічної ситуації у багатьох країнах. Проблема охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки вийшла за межі національних кордонів та перетворилась в одну з глобальних проблем, що стоять перед світовим товариством у ХХІ ст. Міжнародне співробітництво у сфері екології базується на відповідних положеннях Статуту ООН, Всесвітньої декларації прав людини (1948 р.), Декларації Стокгольмської конференції з проблем навколишнього середовища, Конвенції щодо оцінки впливу на навколишнє середовище у транскордонному просторі (1981 р.), Конвенція про біологічну різноманітність (1992 р.) та інших міжнародних актах і угодах.

Виходячи з вищезазначеного, соціально-економічний розвиток країн має супроводжуватись збереженням безпечного стану навколишнього середовища для забезпечення життєдіяльності суспільства і кожної людини, спираючись на правову систему, що базується на гуманістичних ідеях і принципах міжнародного права.

Тема 12. Екологічне право. Екологічні закони

Проблемами вивчення навколишнього середовища та взаємодії з ним людини опікувалося чимале коло дослідників. Наприклад, Б. Коммонер сформулював аж чотири загальновідомі екологічні закони, які буде названо у загальному переліку нижче.

2. Закон мінімуму Ю. Лібіха. За стаціонарного стану лімітуючою буде та речовина, доступна кількість котрої найбільш близька до необхідного мінімуму. Стійкість організму визначається найслабшою ланкою в ланцюзі його екологічних потреб.

3. Закон толерантності (закон Шелфорда). Відсутність або неможливість розвитку екосистеми визначається не лише нестачею, але й надлишком будь-якого з факторів (тепло, світло, вода тощо). Фактором, що лімітує процвітання організму, може бути як мінімум, так і максимум екологічного впливу, діапазон між якими визначає ступінь витривалості (толерантності) організму до даного фактора.

4. Закон конкурентного виключення. Два види, що займають одну екологічну нішу, не можуть співіснувати в одному місці нескінченно довго.

5. Закон біогенної міграції атомів (закон В.І. Вернадського). Міграція хімічних елементів на земній поверхні та в біосфері в цілому здійснюється під переважаючим впливом живої речовини, організмів.

6. Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Речовина, енергія, інформація та динамічні якості окремих природних систем перебувають у тісному взаємозв’язку. Зміна одного з показників неминуче призводить до функціонально-структурних змін інших за умови збереження загальних якостей системи – речовинно-енергетичних, інформаційних та динамічних.

7. Закон генетичної різноманітності. Все живе генетично різне й має тенденцію до збільшення біологічної різнорідності.

8. Закон історичної незворотності. Загальний процес розвитку біосфери та людства однонаправлений.

9. Закон константності (сформульований В.І.Вернадським). Кількість живої речовини біосфери, утвореної за певний геологічний час, є постійною величиною.

10. Закон кореляції (сформульований Ж. Кюв’є). В організмі як цілісній системі всі частини відповідають одна одній як за будовою, так і за функціями.

11. Закон максимізації енергії (сформульований Г. і Ю. Одумами та доповнений М. Реймерсом). У конкуренції з іншими системами зберігається та з них, яка найбільше сприяє надходженню енергії та інформації й використовує максимальну їх кількість найефективніше.

12. Закон обмеженості природних ресурсів. Усі природні ресурси в умовах Землі вичерпні.

13. Закон односпрямованості потоку енергії. Енергія, яку одержує екосистема і яка засвоюється продуцентами, розсіюється або разом з їхньою біомасою незворотно передається консументам першого, другого, третього та інших порядків, а потім редуцентам, що супроводжується втратою певної кількості енергії на кожному трофічному рівні як наслідок процесів, що супроводжують дихання.

14. Закон оптимальності. Ніяка система не може звужуватися або розширюватися до нескінченності.

15. Закон піраміди енергій (сформульований Р. Ліндеманом). З одного трофічного рівня екологічної піраміди на інший переходить у середньому не більше 10% енергії.

16. Закон рівнозначності умов життя. Усі природні умови середовища, необхідні для життя, відіграють рівнозначні ролі.

17. Закон розвитку довкілля. Будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища.

18. Закон зменшення енерговіддачі в природокористуванні. Процес одержання з природних систем корисної продукції, з часом (у історичному аспекті) на її виготовлення в середньому витрачається дедалі більше енергії (зростають енергетичні витрати на одну людину).

19. Закон сукупної дії природних факторів (закон Мітчерліха-Тинемана-Бауле). Розмір урожаю залежить від усієї сукупності екологічних факторів одночасно.

20. Закон ґрунтостомлення (зниження родючості). Через тривале використання й порушення природних процесів грунтоутворення відбувається поступове зниження природної родючості ґрунтів.

21. Закон фізико-хімічної єдності живої речовини (сформульований В.І. Вернадським). Уся жива речовина Землі має єдину фізико-хімічну природу.

22. Закон екологічної кореляції. В екосистемі жива речовина та абіотичні компоненти функціонально відповідають один одному, випадання однієї частини системи неминуче призводить до вимикання пов’язаних з нею інших частин екосистеми та функціональних змін.

23. Закон емерджентності. Ціле завжди має особливі властивості, відсутні в його частин.

24. Закон необхідної різноманітності. Система не може складатися з абсолютно ідентичних елементів, але може мати ієрархічну організацію та інтегративні рівні.

25. Закон незворотності еволюції. Організм (популяція, вид) не може повернутися до попереднього стану, реалізованого його предками.

26. ускладнення організації. Історичний розвиток живих організмів призводить до ускладнення їх організації шляхом диференціації органів та функцій.

27. Біогенний закон (Е. Геккель). Онтогенез організму є коротким повторенням філогенезу даного виду, тобто розвиток індивіда скорочено повторює історичний розвиток свого виду.

28. Закон нерівномірності розвитку частин систем. Система одного виду розвивається не зовсім синхронно – в той час, коли один досягає більш високої стадії розвитку, інші залишаються в менш розвиненому стані.

29. Закон збереження життя. Життя може існувати тільки в процесі руху через живе тіло потоку речовин, енергії, інформації.

12.2. Предмет екологічного права та види еколого-правових відносин

Предметом екологічного права є суспільні відносини, що виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках – захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків і задоволення екологічних та інших інтересів.

Екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов’язаними та єдиними. Їх єдність обумовлена зв’язком усіх природних об’єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд із цим єдність екологічних відносин не виключає існування їх різновидів, обумовлених екологічними факторами. Зокрема, природні об’єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря тощо) за своїми природними характеристиками відрізняються один від одного та мають різні природно-антропогенні цінності. У силу цього виникають різновиди єдиних екологічних відносин: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та інші, що обумовлюють необхідність визначення їхніх правових форм. Диференціація екологічних відносин за природними об’єктами не порушує єдності екологічних відносин, їхньої предметної цілісності. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року № 1264 об’єктом державної охорони від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки є також життя і здоров’я людей поряд із природними ресурсами, природними територіями й об’єктами, що підлягають особливій охороні. Безпосередньо все різноманіття особливо охоронюваних територій і об’єктів охоплюється поняттям екологічна мережа, правовий режим якої установлюється відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України»від 24 червня 2004 року № 1864.

Екологічне право є юридичною формою екологічних відносин. Питання про екологічне право як галузь права, його становлення вперше були розглянуті в правовій літературі в монографії О.С. Колбасовим. Його розвиток і становлення проходить у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права.

І.І. Каракаш звертає увагу на те, що коли у 80-ті роки минулого століття переважно визнавалося природноресурсове право, в яке включалися й екологічні відносини, то в 90-ті – навпаки, пріоритетним стало екологічне право, що інтегрувало природноресурсові відносини. Незважаючи на схожість цих галузей законодавства і права, вони все ж мають істотні відмінності та відрізняються за своєю структурою, системою, джерелами, методами та принципами регулювання, змістом правових інститутів тощо. У зв’язку з цим І. Каракаш вважає, що природноресурсові відносини є досить самостійними і можуть розглядатися як окремі суспільні відносини. Цим він пояснює виокремлення природноресурсових відносин зі складу екологічних відносин. Крім того, природноресурсові відносини мають комплексний характер, оскільки поєднують земельні, гірничі, водні та лісові суспільні відносини, також відносини щодо використання об’єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу й інших природних об’єктів та їх ресурсів. Викликає певні сумніви позиція автора щодо характеру природноресурсових відносин, оскільки навряд чи можна на підставі різновидів указаних відносин говорити про їх комплексність. Скоріш за все більш обґрунтованим буде положення щодо складного характеру правовідносин. Але згодом автор приходить до висновку, що так чи інакше диференційований та інтегрований погляди на сучасне екологічне право надають підстави для визначення однорідності чи комплексності змісту його правових норм та структури як галузі права. Проте вони суттєво не впливають на визначення самостійної природи самої галузі екологічного права. Таким чином, екологічне право розглядається ним як самостійна галузь вітчизняного права, яка являє собою сукупність правових норм, встановлених і гарантованих державою, що регулюють суспільні відносини у сфері використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, з метою захисту екологічних прав і свобод громадян, забезпечення екологічної безпеки суспільства та екологічних інтересів нинішніх і майбутніх поколінь людей у якісному стані довкілля.

Висловлені в науці думки щодо поняття екологічного права в загальних рисах зводяться до двох основних напрямів. Одні автори вважають, що екологічне право належить до комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу її входить кілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права такі автори трактують по-різному. Наприклад: а) кожна галузь права, що входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основу яких покладені різні екологічні об’єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та ін.; б) екологічне право – інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об’єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав. З точки зору Ю.С. Шемшученка, визначальним для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин: а) відносини щодо охорони навколишнього природного середовища; б) відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпечення екологічної безпеки; г) відносини щодо формування, збереження та раціонального використання екомережі. Дещо схожою є позиція В.В. Костицького.

У науці йде активний пошук оптимального розуміння сутності екологічного права, його місця в системі права. Найбільш аргументованою є думка тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках – захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків, й задоволення екологічних та інших інтересів відповідних суб’єктів і підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

Поряд з викладеним слід пам’ятати, що екологічне право – це відносно «молода» галузь права, яка розвивається дуже динамічно в сучасних умовах. Численність та різноманітність нормативно-правових актів, що регламентують екологічні відносини, обумовлені великою кількістю об’єктів зазначеної галузі права та їх видовою диференціацією. Багато суспільних відносин вже екологізовано, частина ще потребує подальшої екологізації, триває процес систематизації екологічного законодавства.

12.4. Конституція України як джерело екологічного права

Нормативно-правові акти, що є джерелами екологічного права, виконують різні функції, є взаємозалежними та перебувають у чіткій ієрархічній підпорядкованості. Вони мають різну юридичну силу, але діють за принципом «піраміди», на вершині якої – Конституція України. Виходячи із принципу верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Всі закони й нормативно-правові акти, що регулюють у тому числі й екологічні відносини, повинні прийматися на основі Конституції України і їй відповідати.

Конституція як джерело екологічного права містить найважливіші норми, які регулюють відносини у галузі взаємодії людини і навколишнього природного середовища. Ці норми повинні розглядатися: а) як конституційні засади екологічного права; б) як спеціальні приписи вищої юридичної сили щодо окремих екологічних відносин і їхніх об’єктів.

Як джерело права вищої юридичної сили Конституція містить комплекс норм, які виділяють конституційну функцію охорони навколишнього природного середовища як особливу; встановлюють загальноправовий принцип пріоритету охорони навколишнього природного середовища; закріплюють відповідальність нинішнього покоління перед майбутніми; передбачають екологічний суверенітет держави і обов’язки його захисту державою у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Тим самим Основний Закон держави встановлює конституційний екологічний правопорядок.

Відповідно до ст. З Конституції України «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Це положення є визначальним для правового регулювання більшості галузей права, у тому числі й екологічного. Таким чином, «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Зокрема, у ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є, згідно зі ст. 16 Конституції України, обов’язком держави.

Багато уваги приділяється Конституцією екологічним правам та обов’язкам людини та громадянина. Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції України кожний має право на безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище та на відшкодування заподіяного порушенням цього права шкоди. Частина 2 ст. 50 Конституції України встановлює, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Разом з тим ст. 66 на кожного покладає обов’язок не заподіювати шкоду природі й відшкодовувати заподіяні збитки. В екологічному праві ця норма є правовим принципом, який визначає ухвалення галузевих норм щодо відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Стаття 92 Основного Закону передбачає, що найбільш важливі екологічні відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи екологічної безпеки повинні визначатися виключно законами України. Зазначені конституційні норми є вихідними положеннями для прийняття відповідного екологічного законодавства, присвяченого регулюванню конкретних питань.

Ряд норм Конституції закріплюють основи й принципи діяльності, а також компетенцію державних органів в екологічній сфері (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та ін. (статті 85, 92, 106, 116, 138, 142 та ін.)), у тому числі й шляхом прийняття ними відповідних нормативно-правових актів, що регулюють відносини охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 85 Конституції Верховна Рада України приймає закони, у тому числі екологічної спрямованості, затверджує загальнодержавні програми з охорони довкілля, надає у встановлений законом строк згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та їх денонсацію і т. ін. Згідно зі ст. 106 Конституції Президент України очолює Раду національної безпеки та оборони України, приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави на основі та на виконання Конституції України видає Укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання, у тому числі і з екологічних питань.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах здійснюють місцеві державні адміністрації. Зокрема, вони забезпечують на відповідній території дотримання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля (п. З ст. 119).

12.5. Міжнародні договори як джерела екологічного права

Розв’язання екологічних проблем неможливе без широкого та активного міжнародного співробітництва. Це зумовлено глобальним характером багатьох екологічних проблем; транскордонним характером забруднення; міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля; вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення іноземних інвестицій.

Належність міжнародних договорів до джерел права України, у тому числі екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Згідно з Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р., під міжнародним договором України розуміють укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Цим же Законом передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного права.

В Україні діє велика кількість договорів, конвенцій, декларацій, що безпосередньо регулюють правовідносини з природокористування та охорони навколишнього природного середовища. Серед них Конвенція про охорону дикої флори і фауни і природних середовищ існування у Європі (Берн, 19 вересня 1979 р.); Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985 р.; Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 16 листопада 1972 р.); Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 14 червня 1992 р.); Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процес, доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 р.); Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Еспо, 25 лютого 1991 р.); Конвенція про ядерну безпеку (Відень, 20 березня 2004 р.) та ін.

12.6. Екологічні права та обов’язки громадян

Загальна характеристика системи екологічних прав громадян

Термін «екологічні права» вперше в Україні на законодавчому рівні був закріплений у Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), але це зовсім не означає, що екологічні права до цього часу не існували, вони мали лише іншу назву і недостатньо розгалужену систему. Потім вони були зафіксовані у Конституції України (статті 50,13,14 та ін.), що стало свідченням їх провідної ролі у загальній системі прав людини. Крім цього, екологічні права громадян закріплені у низці законів України: «Про охорону атмосферного повітря», «Про екологічну експертизу» та ін. Визначені права розглядаються як складна еколого-правова система, закріплена у міжнародних актах, Конституції України, спеціальному екологічному й суміжному з ним законодавстві щодо прав людини. Вони являють собою складний, комплексний інститут екологічного права. Екологічні права громадян можна віднести до природних прав, невідчужуваних, які виступають як вища соціальна цінність, що існують невід’ємно від особистості, життєдіяльності громадянина, незалежно від їх правового закріплення є безпосередньо діючими, перебувають під захистом держави та відповідають міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Екологічні права як вид суб’єктивних прав являють собою сукупну міру можливої поведінки у галузі належності екологічних об’єктів, їх використання, відтворення й охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки. Із цього випливає, що громадянину законодавством надається юридична можливість: користуватися навколишнім природним середовищем як природною сферою мешкання, придатною для життя та такою, що відповідає вимогам екологічної безпеки; вимагати від держави, всіх юридичних і фізичних осіб виконання ними обов’язків по використанню, відтворенню й охороні довкілля, забезпеченню його екологічної безпеки; звертатися в необхідних випадках до державного або громадського захисту свого порушеного права.

Екологічні права громадян мають певні притаманні тільки їм властивості, які обумовлені екологічними факторами:

1. Спрямованість здійснення екологічних прав громадян пов’язана із задоволенням екологічних потреб і забезпеченням реалізації екологічних інтересів.

2. У загальній системі прав людини і громадянина екологічні права є пріоритетними. Такий пріоритет обумовлений змістом основних, природних прав на екологічну безпеку і безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

3. При встановленні екологічних прав громадян враховуються закони природи, за яких розвиваються екологічні об’єкти. Усі природні об’єкти в сукупності утворюють єдину екологічну систему з внутрішньою диференціацією, обумовлену природними властивостями та особливостями природних ресурсів.

4. Екологічний фактор по суті визначає установлення форм приналежності природних об’єктів відповідним суб’єктам.

5. Зміст екологічних прав обумовлений принципами екологічного права, в основі яких особливості правового регулювання еколого-правових відносин, а також особливостями методу правового регулювання суспільних еколого-правових відносин.

6. Здійснення екологічних прав в основному проходить під контролем держави, оскільки вона регулює багато питань у сфері екології. Забезпечення екологічних прав є центральним завданням екологічної політики держави.

7. Особливості екологічних прав обумовлюють необхідність вибору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх захисту.

Конституційні екологічні права громадян

Право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля належить до основних (фундаментальних), природних прав і закріплене в ст. 50 Конституції України. У статті 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» йдеться про безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище, поряд із цим зазначене право міститься у міжнародних правових актах. Дане право притаманне людині з моменту її народження, незалежно від розсуду державних органів. Це фактично право кожного громадянина вимагати дотримання еколого-правових приписів, якому відповідає обов’язок кожного і держави по його забезпеченню.

Право людини на безпечне навколишнє природне середовище являє собою юридичну можливість проживати в навколишньому природному середовищі, яке не заподіює шкоди її здоров’ю і життю, а у випадку порушення цього права – вимагати його захисту у встановленому законодавством порядку. Це загальне визначення охоплює всі основні ознаки даного суб’єктивного права: по-перше, право проживання в сприятливому навколишньому природному середовищі, безпечному для здоров’я і життя людини; по-друге, право вимагати усунення різних перешкод при здійсненні цього права у встановленому законодавством порядку; по-третє, право на звертання у відповідні органи за захистом порушеного права з метою його поновлення (відновлення); по-четверте, здійснення захисту порушеного права шляхом установлення державою певних правових гарантій. У законодавстві, на жаль, не визначені повною мірою критерії безпечного середовища. Але саме визначення поняття «безпечне» вказує на те, що основним критерієм є відсутність небезпеки, де екологічно небезпечним вважається такий «стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей» (ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). На сьогодні єдиними реально визначеними критеріями якості навколишнього природного середовища, на підставі яких здійснюється висновок щодо безпеки довкілля, є екологічні стандарти та нормативи (статті 31-33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля за своїм характером – пасивне право, бо підставою для його виникнення є норма закону, атому суб’єктові не обов’язково вступати у відповідні відносини. Як для будь-якого абсолютного права, для нього характерна наявність невизначеного кола зобов’язаних осіб, що повинні утримуватися від його порушення.

Право громадян на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля, – це активне право особи, яке реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, вимагають точного економічного розрахунку, гармонійної взаємодії в правовому регулюванні відшкодування екологічної шкоди загальних принципів і вимог цивільного законодавства з особливими підходами, що повинні відображати специфіку природних явищ, складні природні механізми взаємодії цих явищ і предметів природи, впливу на здоров’я людини, змін природних умов. Такі традиційні цивільно-правові категорії, як причинний зв’язок між дією та її наслідками, встановлення факту заподіяння шкоди, методика його оцінки вимагають свого подальшого розвитку з урахуванням особливостей. Поряд із цим варто враховувати певні особливості цивільно-правової відповідальності, установленої екологічним законодавством. Зокрема, у деяких випадках екологічне законодавство встановлює обов’язок відшкодувати екологічну шкоду, що заподіяна у разі здійснення правомірних дій, тобто при відсутності правопорушення. Відповідно до ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації у повному обсязі. Особи, яким заподіяно таку шкоду, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» право громадян на одержання екологічної інформації розглядається як вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища та вільне отримання, використання, поширення та збереження такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом. Це право регламентується низкою нормативно-правових актів. Екологічна інформація – це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі, зокрема, про таке: стан навколишнього природного середовища чи Його об’єктів – землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення; біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об’єктами навколишнього природного середовища; джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей; загрозу виникнення та причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей; екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища; витрати, пов’язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля. Екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом: а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України – опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет; б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій; в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров’я людей; г) негайного інформування про надзвичайні екологічні ситуації; ґ) передачі інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв’язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації; д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

Екологічна інформація – відкриті, повні та достовірні відомості про природні явища, події, предмети, процеси та осіб у сфері приналежності природних ресурсів, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення й охорони навколишнього природного середовища, які надаються своєчасно. Повна інформація означає, що відомості, які до неї входять, є вичерпними, у них повною мірою відображені всі факти. Достовірною є інформація, яка відповідає об’єктивно існуючому стану довкілля та здоров’я людей, а також іншим показникам. Правовий режим інформації про стан довкілля (екологічної інформації) визначається законами України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. За порядком доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (тобто конфіденційна, таємна та службова). Інформація про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових об’єктів, не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом. До публічної інформації з обмеженим доступом, як зазначено у ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відноситься: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати Істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації: якщо він правомірно оприлюднив її раніше; якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які Існували раніше. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка відповідно до ст. 29 Закону України «Про інформацію» свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачена відповідальність: за порушення прав громадян на екологічно безпечне природне середовище; відмову від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (ч. 2 ст. 68).

Поняття та види екологічних обов’язків громадян

Екологічним правам повинні відповідати певні екологічні обов’язки. Кореляція екологічних прав і обов’язків громадян створює режим найбільшого сприяння для життєдіяльності людей. Таке сполучення створює розумний баланс інтересів усіх суб’єктів екологічних правовідносин, сприяє досягненню гармонійної взаємодії природи і суспільства. Будь-які суб’єктивні екологічні права можуть бути реалізовані тільки через чиїсь екологічні обов’язки, і навпаки, екологічні обов’язки передбачають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляцією ці категорії не можуть існувати.

За останні роки аналізу різних аспектів екологічних прав людини і громадянина присвячено чимало наукових робіт, але питанню правового регулювання екологічних обов’язків не приділено належної уваги.

Екологічний обов’язок являє собою встановлену в законодавстві або договорі міру належної, суспільно необхідної поведінки, яка спирається на можливість державного примусу. У ній виражаються як особисті, так і суспільні екологічні інтереси. Через екологічний обов’язок задовольняється інтерес уповноваженого в будь-якому еколого-правовому відношенні. Обов’язок відповідає також інтересам самого правозобов’язаного суб’єкта. В екологічному праві обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в екологічних інтересах держави в цілому.

Функціональне призначення екологічного обов’язку полягає в реалізації механізму еколого-правового регулювання, недозволенні зловживання громадянами своїми правами. Соціальне призначення полягає у формуванні екологічної правосвідомості і культури. Екологічний обов’язок є одним зі способів забезпечення екологічних прав, умовою їхньої реальності й ефективності. Якщо суб’єктивне екологічне право – це сфера влади і волі індивіда, то екологічний обов’язок – сфера необхідності і підпорядкування.

Структура екологічного обов’язку містить у собі певні елементи: необхідність здійснювати певні дії або утримуватися від них; необхідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги уповноваженого; необхідність нести відповідальність за невиконання вимог, передбачених екологічним законодавством; необхідність не перешкоджати особі користуватися тим благом, відносно якого вона має право.

Якщо зміст суб’єктивного екологічного права утворює міра дозволеної поведінки, то екологічного обов’язку – міра належної, необхідної поведінки. Тому зміст екологічного обов’язку доцільно розглядати в двох аспектах: по-перше, у необхідності здійснювати активні позитивні дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства. По-друге, у необхідності утримуватися від дій, заборонених діючим екологічним законодавством. Такі екологічні обов’язки, як правило, мають пасивний характер.

Екологічні обов’язки також можна диференціювати залежно від різноманітних підстав. За юридичною силою, ступенем правової урегульованості виділяють: а) конституційні; б) встановлені в спеціальних законах, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин або пов’язаних з цим відносин; в) передбачені підзаконними нормативними актами та договорами.

У діючій Конституції України екологічні обов’язки громадян прямо закріплені у ст. 66: не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Але до них також можна віднести інші обов’язки, що трансформуються у сферу екологічного права: власність зобов’язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13); сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи інших людей (ст. 68) тощо.

До другої групи Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 12) відносить обов’язки громадян: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів; вносити штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані виконувати й інші обов’язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законів України. Коло екологічних обов’язків також розширюється за рахунок їх закріплення у підзаконних нормативних актах, де вони ще більше деталізуються.

Виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов’язки. Загальні притаманні всім без винятку громадянам як суб’єктам екологічного права, до них належать обов’язки, закріплені у Конституції України та Законі «Про охорону навколишнього природного середовища». Спеціальні обов’язки передбачені чинним поресурсовим екологічним законодавством і базуються на загальних положеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо. Але поряд із цим містять обов’язки, обумовлені специфікою природного ресурсу, особливостями правового режиму експлуатації відповідного об’єкта. Особливу групу становлять обов’язки, які мають місце при введенні режиму надзвичайного стану, при оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Екологічні обов’язки також можна поділити на майнові і немайнові. До майнових належать обов’язки: компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на довкілля; вносити штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, аудиторського аналізу щодо об’єктів і видів діяльності, що становлять підвищену екологічну небезпеку; впроваджувати нові технології, які запобігають шкідливому впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людей, тощо. До немайнових належать: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства; здійснювати свою діяльність відповідно до вимог екологічної безпеки; не порушувати права інших суб’єктів; провадити екологічну експертизу екологічно небезпечних об’єктів та видів діяльності тощо.

Екологічні обов’язки мають і інші класифікації, наприклад, залежно від правомірності поведінки громадянина; сфери існування екологічних відносин (приналежності, використання, охорони, захисту, забезпечення екологічної безпеки); виду дії (активні та пасивні) та ін.

Тема 13. Національна і глобальна екополітика

13.1. Перелік глобальних екологічних проблем

Основна діяльність людини, основана на застосуванні штучно створених засобів, приводить, в кінцевому рахунку, до різкого посилення активного втручання суспільства в хід природних процесів, яке дедалі прискорюється за темпами і зростає за силою дії. Саме тому останнім часом ми все частіше починаємо згадувати про проблеми пов’язані з екологією і безпекою нашого життя на планеті Земля. В останні декілька років людство почало усвідомлювати величезну кількість проблем, пов’язаних з нашим впливом на навколишнє середовище. Їх можна переліковувати безкінечно: це забруднення повітря пилом та іншими частинками, забруднення води та ґрунтів пестицидами, забруднення водойм, радіоактивні відходи, парниковий ефект, озонові дірки, проблема утилізації відходів, зменшення чисельності живих організмів, демографічна криза, антропогенна зміна ландшафтів, вирубка лісів, шум, нераціональне використання природних ресурсів (відео «Ресурси Землі»), хімічне та біологічне забруднення, нестача прісної води, небезпечні захворювання, епідемії тощо.

Суша – основна область зосередження життя на землі. Не дивлячись на те, що площа суходолу в чотири рази менша площі, яку займає океан, на ній зосереджено біля 57 % біомаси планети. Окрім того – це головний постачальник продуктів харчування для людей і більшості тварин. Від кількості і стану придатних до використання у господарстві ґрунтів в багато чому залежить вирішення продовольчої проблеми на планеті. Тому від того настільки обережно і дбайливо ми відносимося до земельних угідь буде залежати не лише наше майбутнє, а й здоров’я та збереження багатьох видів рослин і тварин , що живуть пліч-о-пліч з нами. Але, на жаль, досвід сьогодення доводить нам зовсім протилежне. Значні негативні зміни стану земної поверхні в цілому викликано саме не раціональними діями людей, джерело яких не лише в рівні знань, але й у погоні за економічною вигодою. Втрата плодючих земель внаслідок їх виснаження, ерозії, вилучення для промислових потреб та інших факторів призвела до загострення продовольчої проблеми на земній кулі. Потенційно оброблюваних площ на планеті є 3,2 млрд. га, з них половина вже обробляється. Причому вже 6,8 % оброблюваних земель вже втрачено для сільського господарства через неправильне господарювання на них людини. Часто землі виснажуються за рахунок того, що засаджуються щорічно однією чи схожими культурами. Вже через два – три роки спостерігається збідніння таких земель на іони одних елементів і перенасичення в них інших. Такий дисбаланс приводить до потреби внесення певних добрив і тимчасової перерви в 1-2 роки для відновлення плодючості землі. Така тактика є неправильною, бо земля в цьому випадку може втратити свою плодючість.

Найчастіше головним ворогом орних земель, зайнятих під сільським господарством, є внесення добрив не органічного походження, а також пестицидів (хімічні речовини, які створюються для знищення різних форм життя: бур’янів, комах та інших шкідників). Небезпечною особливістю таких речовин є те, що вони мають здатність зберігатися в природі протягом досить тривалого часу, приносячи величезну шкоду життю тварин, рослин і людині. Вони й досі накопичуються в природі і шляхів нейтралізації їх досі не знайдено. Пестициди проходять в природі певний кругообіг, заражаючи і шкодячи всьому живому. Потрапляючи в ґрунт на значних територіях завдяки розпиленню пестициди знищують ту форму життя, для боротьби з якою їх було винайдено, потім разом з вологою та опадами вони потрапляють у ґрунт, забруднюючи його, пестициди досить швидко потрапляють у ґрунтові води, звідти у водоймища, озера, річки, криниці. Отруюючи річку та невелику річкову рибу хімікати потрапляють з прісною водою в моря і рухаються далі по харчовому ланцюжку. Тож до людини на стіл забруднювачі потрапляють досить легко і швидко з криничною водою, з продуктами річок і морів чи з огородиною, в будь-якому випадку це підриває здоров’я людини (лише за 1 рік на землі від забруднення пестицидами продуктів харчування гине до 90 млн. чоловік) та небезпечно для життя інших живих організмів. В деяких країнах вже значно обмежили використання пестицидів та інших хімічних речовин у сільському господарстві, але доки не буде винайдено альтернативні шляхи вирішення проблема залишається й досі відритою. При значних насадженнях сільськогосподарських культур єдиним покищо способом боротьби зі шкідниками є хімічні речовини, багато з яких частіше накопичуються аніж розкладаються в надрах землі або в верхньому родючому шарі.

Землю часто називають годувальницею, однак не можна стверджувати, що ставлення до неї адекватне цій назві. Якщо говорити про Україну, то за останні десятиріччя значно погіршилися показники земельного фонду. Незначний приріст продукції землеробства досягається за рахунок стійкого виснаження та деградації ґрунтів. Зростає хімічне забруднення земельних ресурсів. Продовжується значне вилучення цінних сільськогосподарських земель під промислове та інше будівництво, що становить понад 100 тис. га щорічно.

Охорону ґрунтів можна здійснювати найрізноманітнішими методами: заліснення перелогів та еродованих земель, використання раціональної агротехніки, відмова від монокультур. Технологія сільськогосподарського виробництва має базуватися на екологічно обґрунтованих раціональних нормах, виключати з обробітку землі на схилах крутістю понад 7° і інтенсифікувати використання сільськогосподарських угідь, які залишилися в обробітку. Науковці рекомендують розпочати послідовний перехід на ландшафтне землеробство, його ґрунтозахисну спрямованість, у повному обсязі виконувати протиерозійні заходи і рекультивацію земель.

Ліс – легені нашої планети, його знищення може передрікати нам сумну участь, адже він є джерелом кисню, регулятором вологи і життєдайною скарбницею для Землі. Знищення лісів, а за останні 2-3 тисячоліття люди умудрились знищити біля половини лісових масивів, невірні методи землеробства і ряд інших факторів призвели до втрати цих мільйонів гектарів.

Людям, які в Месопотамії, Греції, Малій Азії та в інших країнах викорчовували ліси, щоб отримати таким шляхом орні землі, і не снилось, що вони цим самим поклали початок сьогоденному запустінню цих країн, лишивши їх, разом з лісами, центрів накопичення та збереження вологи. Коли альпійські італійці вирубували на південному схилі гір хвойні ліси, які так дбайливо охоронялися на півночі, вони не передбачали, що цим підрізають коріння високогірного скотарства в своїй області; ще менше вони передбачали, що на більшу частину року залишать без води свої гірські джерела, з тим щоб у період дощів ці джерела могли розливати по рівнині свої великі потоки води. Майже те саме ми мали змогу спостерігати і в нас на Україні, коли головною причиною страшних повеней на Закарпатті, що мали місце останніми роками, було визнано занадто варварське і хижацьке знищення великих обсягів лісу на схилах гір. Ці ліси не лише затримували вологу, а й перешкоджали розливам рік і руйнуванню гірських схилів. І схожих фактів є ще дуже багато, наприклад: ще за давніх часів десятки тисяч лісорубів Ізраїльського царя Соломона вирубали для храму в Ієрусалимі практично всі кедрові дерева в горах Ливану. Проте не можуть йти в порівняння дії тогочасних народів з втратами, які наносять природі суші сучасні діячі, озброєні досягненнями технічної думки. Звичайно не можна не згадати про тропічні екваторіальні ліси, яких вже майже не лишилося через варварську вирубку

людиною. Між іншим ліси нашої планети сповнені життя, причому більшість із проживаючих там рослин і тварин іще не відомі вченим. Спеціаліст по навколишньому середовищу Джон Харті зазначає: «Вологі тропічні ліси займають не більше 3 % загальної площі нашої планети, але в них проживає щонайменше 50 %, а то й 90 % всіх видів. До такого висновку біологи дійшли, коли дослідили лише не великі ділянки тропічного лісу, – це дає їм підстави припускати, що види, ще не відомі вченим, будуть знайдені переважно в тропіках.» І хто знає, скільки ще відкриттів очікують на людину, якщо їй хоч колись доведеться досліджувати цей різноманітний невідомий живий світ. Три чверті лісів помірних широт вже втрачені. За минуле десятиріччя швидко зросли темпи зведення лісів. Останні підрахунки показують, що кожного року відбувається винищення тропічного лісу на площі від 150000 до 200000 квадратних кілометрів, це десь приблизно площа Уругваю. Але як виявилося вирубка це ще не все на що можуть розраховувати ліси нашої планети. Встановлено, що близько 94 % лісових пожеж трапляється саме з вини людини і лише 6 % пожеж спричиняють природні катаклізми. Через недбалість та не обережність людей часто втрачаються величезні ліси і нові насадження. Проте і це не все. Поширено, зокрема в нашій країні, заснування несанкціонованих звалищ побутового сміття в районах лісосмуг чи посадок, причому вражає те, що влада країни нічого не робить для запобігання цього, навіть не дивлячись на те що цей факт переріс в серйозну проблему.

Найцікавіше те, що внаслідок вище перерахованих дій з боку людини страждають всі: тварини, рослини і самі люди. Як наслідок погіршується стан ґрунтів, повітря, води, підвищується смертність серед тварин, втрачаються унікальні види представників рослинного світу, погіршується стан здоров’я людей, зростає рівень природних лих та катаклізмів. Всі це розуміють, але жодна країна не погодилася скоротити обсяги лісозаготівлі, жодна не взяла на себе задачу хоча б часткового відновлення об’ємів «легенів землі». А змінити сьогоднішню ситуацію виявляється не так вже й тяжко. Вирішення цієї проблеми потребує на сам перед зацікавленої зваженої і правильної політики яка б врегулювала вирубку та використання лісу, зменшила антропогенне навантаження на ліси, встановила грошову відповідальність за порушення санітарних норм і жорсткий посилений контроль за їх виконанням, а також активно розпочала відновлення лісових масивів шляхом проведення суботників та інших заходів. При жорсткому виконанні таких умов протягом хоча б 40-50 років ми зможемо покращити загальний стан природи в декілька разів.

На сьогоднішній день люди заповідають все більше територій, до яких належать лісові насадження. Ведеться посадка лісосмуг. Вживається багато заходів по збереженню лісу, але не зменшується антропогенне навантаження на них тому суттєвих змін на краще поки що немає. Садячи чи охороняючи одне дерево, людина натомість викорчовує 4-5 дерев і ця сумна статистика ще досі має місце. Тож рішучі дії мають прийматися вже сьогодні. Чимало залежить і від кожного з нас, адже розуміння елементарних санітарних норм і обережне, не хижацьке поводження в лісі допоможе йому легше справитися з нашим впливом на нього і хоча б частково відновитися.

Все живе на Землі постійно розвивається і взаємодіє. Ми, люди, є невід’ємною частиною живої природи і всіляко від неї залежимо. Вона служить джерелом продуктів харчування та ліків, постачає кисень, необхідний нам для дихання, та інші хімічні елементи, з яких складається наш організм. За день на свої потреби людство використовує в середньому більш як 40000 біологічних видів. Всі види, що живуть на Землі, складають разом складну систему – біосферу. Багато вчених, які займаються вивченням біосфери, вважають, що їй загрожує небезпека. По оцінкам багатьох вчених, в найближчі 75 років з лиця Землі може зникнути половина всіх видів рослин і тварин. Дехто стурбований тим, що швидкість зникнення окремих видів може в 10000 раз перевищувати швидкість їх так названого природного зникнення. На думку одного спеціаліста, зараз кожні 10-20 хвилин на планеті в середньому зникає один вид. В наш час головною причиною зменшення біорізноманіття стала діяльність людини. Деякі вчені називають людину «знищувачем живої природи».

Всі форми життя на Землі складають одну взаємопов’язану систему, яка включає в себе також елементи неживої природи. Живі організми залежать від таких складових навколишнього середовища, як атмосфера, океани, джерела прісної води, різноманітні ґрунти та гірські породи. Ця єдина біологічна система називається біосферою, і людина є її невід’ємною частиною. Біорізноманіття охоплює всі види бактерій та інших організмів. Деякі з них, як відомо, беруть участь у важливих хімічних процесах, необхідних для нормального функціонування екосистем.

Біорізноманіття включає також зелені рослини, які в процесі фотосинтезу вбирають сонячну енергію і накопичують її у вигляді вуглеводнів – основного джерела енергії для інших живих організмів, а також виділяють кисень. Але, як не прикро, діяльність людини веде за собою катастрофічно швидке скорочення видів на Землі. Це відбувається зряду причин:

1. Руйнування природного середовища життя. Це основна причина вимирання біологічних видів. Сюди включається заготовка деревини, добування корисних копалин, вирубка лісу під пасовища, будівництво дамб і автомагістралей на місці незайманих ділянок дикої природи. Екосистеми змушені «відступати», а флора і фауна, що живе в них, втрачає необхідні умови існування. Природне середовище розчленовується, руйнується і знищується. Порушуються маршрути міграцій. Генетичне різноманіття бідніє. Популяції тварин і рослин не можуть протистояти хворобам та іншим несприятливим факторам. В наслідку біологічні види один за одним вимирають. Зникнення окремих видів може викликати ланцюгову реакцію: руйнування одного з компонентів природного комплексу не проходить безслідно для інших його компонентів. Якщо вимирають основні види екосистеми – це згубно впливає на більшість інших видів.

2. Чужорідні види. Коли людина ввозить в будь – яку екосистему чужорідні біологічні види, вони можуть зайняти екологічні ніші, що до того належали іншим видам. Іноді чужорідні види змінюють всю екосистему настільки, що витісняють інші види, або приносять із собою такі хвороби, проти яких у них немає імунітету. Особливо часто таке спостерігається на островах, де корінні види рослин і тварин довгий час існували ізольовано, тобто не мали справи з «прибульцями», – говорив Олександр Менеж, професор гідробіології з Ніццького університету у Франції.

3. Надмірна експлуатація природних ресурсів. Деякі біологічні види гинуть саме з цієї причини. Яскравий приклад цьому – мандруючий голуб. На початку XIX століття популяція цих птахів у Північній Америці була найчисельнішою. Коли голуби великими зграями – по міль’ярду особин в кожній – здійснювали перельоти, небо на декілька днів ставало темним від птахів. Але в кінці того ж століття, в результаті полювання на них, цей вид став на межі зникнення, а в вересні 1914 р. в зоопарку міста Цінцінаті помер мандруючий голуб. Дещо схоже відбулося й з бізонами на рівнинах Північної Америки, де вони були повністю знищені.

4. Швидкий ріст населення. В середині XIX століття чисельність населення Землі складала один міль’ярд чоловік. Через півтора століття, коли ця цифра збільшилась до шести міль’ярдів, люди стали замислюватися, що використання ними природних ресурсів перевищує допустимі норми. Населення нашої планети невпинно зростає, і з кожним роком темпи витіснення нами різних видів тварин викликає все більше тривоги.

5. Загроза глобального потепління. Згідно оцінкам Міжурядової комісії з кліматичних змін, протягом останнього століття температура на Землі може підвищитися на 3,5 градуса за Цельсієм. Таке різке потепління може викликати зникнення деяких видів тварин і рослин. По даним досліджень, підвищення температури води – одна з причин загибелі коралових рифів, які слугують середовищем життя багатьох морських організмів. За оцінками вчених підняття рівня Світового океану на один метр може призвести до затоплення великих прибережних ділянок заболочених земель, багатих різноманітною флорою та фауною. Деякі вчені вважають, що глобальне потепління викличе танення льодового покрову Гренландії та Антарктиди. А це загрожує екологічною катастрофою.

Біорізноманіття – основа нашого життя, однак зараз ми зіткнулись з його катастрофічним швидким скороченням, яке причаїло у собі загрозу для всього живого нашої планети. Сьогодні людство починає все більше визнавати важливість біорізноманіття, але в той же час воно знищує живу природу у величезних масштабах. Занепокоєні повсякчасним збіднінням флори та фауни, представники держав та неурядових організацій прийняли Конвенцію про біорізноманіття. В цьому домовленні підкреслюється, що збереження біорізноманіття – справа всього людства. Щоб зупинити процес вимирання видів, людське суспільство має в корні змінити своє відношення до нашої планети та її природних ресурсів. Це не може обмежуватися одними лише діями для зниження шкоди, яку ми приносимо природі, чи для його відшкодування. Проблеми збереження біорізноманіття не можливо вирішити окремо від великомасштабних проблем соціального розвитку. Цих цілей можна досягти без кардинальних змін в людському товаристві.

Близько половини населення Землі дихає повітрям, яке офіційно визнане шкідливим для здоров’я. Згідно проведеним дослідженням забруднення атмосфери є в тій чи іншій мірі причиною загибелі кожного 17-того та інвалідності кожного 24-го жителя Венгрії, а в Китаї смертність від раку легень в міських жителів у шість разів вище ніж у сільських.

Один з основних видів забруднення атмосфери – автомобільний транспорт. У викидах автомобілів знаходяться такі шкідливі речовини як: чадний газ, окиси азоту, тверді частинки та летючі органічні з’єднання. На автотранспорт приходиться 90 % чадного газу, що взагалі викидається в атмосферу. При високих рівнях вмісту у повітрі він викликає сонливість і навіть призводить до смерті. Тверді частинки, що осідають навколо (в тому числі на нашому одязі та шкірі) є складовою частиною забруднень від автотранспорту. Найменші з них (діаметром до 10 мікрометрів, тобто однієї сотої міліметра) спроможні проникати глибоко в легені, загострюючи респіраторні захворювання. Значну кількість цих частинок викидають у повітря автомобілі з дизельними двигунами та великі вантажівки. Вихлопні гази дають одну третю вуглекислого газу, що викидається в повітря, сприяють утворенню парникового ефекту, який викликає глобальне потепління. Летючі органічні речовини, такі як поліароматичні вуглеводні та бензол, спонукають утворення смогів. Викиди вуглеводнів є наслідком не повного згорання палива. Це можуть бути гази чи тверді частинки. Бензол ( що потрапляє у атмосферу з вихлопами та випарами з бензобаків та бензоколонок під час заправки автомобілів) може викликати рак легенів та респіраторні захворювання. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, цей газ настільки небезпечний, що для нього не існує норм гранично допустимої концентрації.

Автотранспорт – не єдина причина забруднення повітря. Головним його джерелом є промислові підприємства. Спалювання, наприклад, вугілля на теплових електростанціях супроводжується викидами диму, який містить двоокис сірки та окис азоту. Двоокис сірки може викликати звужування дихальних шляхів та загострює різні хвороби. В процесі виробництва пластмас у атмосферу потрапляє хлорофторвуглець, який руйнує її озоновий шар. Відрізняючись великою стійкістю, ці гази спроможні накопичуватись і зберігатися в атмосфері до 100 років. Тому, не дивлячись на спроби скоротити викиди, ми ще довго будемо відчувати на собі негативний вплив вже того хлорофторвуглецю, який накопичився у атмосфері.

При спалюванні великої кількості побутового сміття, яке постійно накопичується, виникає дим, у якому знаходяться діоксини. Речовини, які використовуються у хімчистці, містять перхлоретилен, який було внесено спеціалістами до списку „шкідливих для здоров’я забруднювачів повітря”, які мають канцерогенні властивості.

Щоб зменшити викиди в атмосферу у розвинених країнах повсякчасно встановлюються системи контролю викидів продуктів згорання, не дивлячись на велику вартість таких систем. Посилюється контроль над вмістом вихлопних газів, за перевищення норм накладається штраф. Дає результати установка очисних споруд на електростанціях та інших промислових підприємствах. Введення технології десульфуризації димового газу на ТЕС , які працюють на вугіллі, дозволяють значно скоротити вміст двоокису сірки у димі. Комбіноване використання тепла та енергії на промислових підприємствах означає, що тепло, замість того, щоб «йти на вітер» і розсіюватися в атмосфері, буде обігрівати приміщення. Установка каталітичних нейтралізаторів на бензинових автомобільних двигунах дозволить зменшити об’єми викидів у атмосферу оксидів азоту, чадного газу та вуглеводнів більш ніж на 75 %. Передбачається поступовий перехід автомобілів з бензину на більш екологічно чисте паливо. Необхідність залучати у виробництво більш ефективних і екологічно безпечних технологій визнають зараз у всьому світі. Важливо також вдосконалювати конструкцію автомобільних двигунів і скорочувати число особистого транспорту на дорогах.

Води океану займають дві третини поверхні Землі майже чотирьохкілометровим шаром. Води усіх річок складають 5 % від маси води океану. Океан – колиска життя на Землі і домівка половини існуючих нині типів організмів. Але до чого ж не розумно обходиться людина з цим безцінним скарбом – океаном.

Для океана, так як і для атмосфери, найбільшу загрозу нині становить забруднення відходами людської діяльності або, інакше кажучи, його швидке отруєння. Багато вчених розглядають океан як добре збалансований єдиний організм, який має механізми захисту своєї температури, хімічного захисту та живих систем. Забруднення блокує діяльність цих механізмів, що призводить до різких кліматичних коливань, які порушують природні ритми життя водних і наземних організмів, призводять до загибелі морських тварин, рослин і мікроорганізмів та в кінцевому рахунку завдають шкоди самій людині. Відомий норвезький мандрівник Тур Хеєрдал зазначав, що океан за 20 років (1950-1970) перетворився на смітник: «ми обганяли пластикові посудини, вироби з нейлону, пусті бляшанки, пляшки та консервні банки (відео «Пластик в океані»). Проте особливо кидався в очі мазут». Нафта та нафтопродукти є на сьогоднішній день найпоширенішим і найнебезпечнішим джерелом забруднення. Тонна нафти покриває здатна покрити тонкою плівкою 12 км акваторії океану і забруднює майже 1 млн. тонн води. А за рік в моря поступає від 6 до 15 млн. тонн нафти. Щорічно гине третина молодих морських організмів, які в декілька разів більше ніж дорослі особини вразливі до несприятливих факторів. Основна причина – катастрофи судноплавства. Крім того неменше забруднюється океан при видобутку нафти з океанського дна.

Ще одне джерело забруднення океану – скид неочищених відходів. Разом з нафтопродуктами в океан буквально виливаються сотні тонн ртуті, міді, свинцю, з’єднань, які входять до складу побутових відходів та тих хімічних речовин, які використовуються в сільському господарстві. Скид відходів призвів до масової загибелі мешканців океану. Відомий дослідник підводних глибин Жак Ів Кусто, повернувшись після довгого мандрування по трьом океанам, в своїй статті «Океан – на шляху до смерті» писав, що за 20 років життя скоротилось на 40 % , а за 50 років назавжди зникло не менше 1500 морських тварин (1970 р.).

Окрім того людина – це хижак по відношенню до живого світу океанів. Їх природні багатства, які раніше вважались невичерпними, як виявилось, зовсім такими не є. Ось що, згідно з журналом «Природознавство», говорить палеонтолог Нейлс Елдрідж про надмірне використання природних ресурсів: «Сучасні технології роблять рибний промисловість настільки ефективною, що вироблене ним на величезних ділянках океанського дна спустошення входить в порівняння з вирубкою лісу. Застосування цих технологій – справжнє винищення, так як витягання риболовних сітей чи проходження траулера завжди викликають не потрібну смерть морських черепах чи тюленів, а також багатьох не промислових видів риб чи безхребетних». Сучасні океани перетворюються в справжню бійню, де гинуть багато видів тварин.

Єдиним способом боротьби з таким «вбивчим» відношенням до океану є усвідомлення людством його незрівнянної ролі в житті на планеті у цілому. З океану пішло життя на планеті, тож, можливо саме там може зародитися ще якась нова його форма. Але при такому відношенні до величі води нічого хорошого від океану для людини очікувати не приходиться.

Останніми роками, як ніколи в останні три десятиліття, увага світу привернута до проблем продовольства. Цілий ряд чинників зумовив підвищення цін на продукти харчування, що досягла нині найвищого рівня з 1970-их років. Ця обставина серйозно позначилася на продовольчій безпеці бідних верств населення світу. Досі невідома максимальна чисельність населення, яку може прогодувати наша планета. За різними джерелами, вона коливається від 10 до 20 млрд. чол. Невідомо, що трапиться, коли цієї межі буде досягнуто. Наразі 2/3 людства відчувають постійний дефіцит продуктів харчування. До того ж харчування часто є недостатньо калорійним і має нераціональну структуру (нестача вітамінів і білків тваринного походження). При цьому у світі виробляється достатньо продовольства, але географія його виробництва далеко не збігається з географією споживання. Північна Америка і Західна Європа мають надлишок продовольства, але країни, що розвиваються, не мають можливості для його закупівлі в достатній кількості.

Найбільш надійний напрямок вирішення глобальної продовольчої проблеми – зростання виробництва продуктів харчування в голодуючих державах – країнах Азії, Африка і Латинської Америки. Він можливий двома шляхами. Один з них – екстенсивний – передбачає подальше розширення орних, пасовищних та інших угідь. Близько 1560 млн. га можуть бути додані до нинішніх 1,4 млрд. га орних земель. Більше половини наявних додаткових земель розташовано в Африці та Латинській Америці. На ці регіони припадає більшість земель, які найкраще придатні для вирощування культур з дощовим зрошуванням. Перший шлях у багатьох країнах вичерпався або ж потребує значних затрат. Тому основою вирішення продовольчої проблеми є інтенсивний шлях – підвищення біологічної продуктивності вже існуючих угідь. Інтенсифікація сільського господарства в країнах, що розвиваються, пов’язана з біотехнологією, використанням нових високоврожайних сортів (так звана «зелена революція») і нових методів обробітку ґрунту, подальшим розвитком механізації, хімізації, меліорації.

Нині людство впритул наблизилося до межі вичерпання найдоступніших, а тому і найдешевших видів органічних і мінеральних ресурсів. Передусім це стосується нафти і газу. Ці найголовніші енергоносії суспільство вимушене добувати з усе більшої глибини (понад 5-6 тис. м). Постійно зростає частка нафти й газу, видобутих з великими затратами на шельфі морів і океанів. Крім того, дедалі більше нафти й газу видобувають у віддалених районах планети з екстремальними природними умовами. Це також різко підвищує собівартість сировини. Унаслідок інтенсивного видобутку починають вичерпуватися і запаси руд металів. Особливо відчутною стає нестача найдоступніших за глибиною залягання та за районами видобутку родовищ залізної, марганцевої, мідної, нікелевої руд. Помітно збідніли ресурси алюмінієвої сировини, насамперед багатих родовищ бокситів. Це створює загрозу поглиблення кризи в галузях господарства, які виробляють такі потрібні Для людства конструкційні матеріали. Образно можна сказати так: «Сьогодні людство починає шкрябати по дну миски, вибираючи все, що там залишилося».

13.2. Проблеми народонаселення. Демографічна проблема

На сьогодні існує демографічна проблема і вона дедалі загострюється. У цілому демографічна проблема нині полягає в стрімкому зростанні населення в країнах, що розвиваються, і в загрозі депопуляції, тобто перевищення кількості померлих над кількістю народжених, в економічно розвинених країнах. Обидва процеси є негативними для людства. Крім того, до демографічної проблеми можна віднести і швидкі темпи розростання міст і міських агломерацій. Збільшується також неконтрольована міграція.

У наш час найгостріша демографічна ситуація склалася в країнах, що розвиваються. У більшості країн Азії, Африки, Південної і Центральної Америки населення подвоюється за кожні 20-30 років. Це переважно економічно слаборозвинені, бідні країни. Стрімке зростання їх населення – одна з причин існування великої армії безробітних і бездомних. Понад 1 млрд. людей у світі постійно недоїдають. Пік демографічного вибуху в багатьох країнах Азії і Латинської Америки, як відзначають демографи, уже минув, однак чисельність людства ще тривалий час зростатиме. Щоб попередити можливі демографічні катастрофи, уряди більш як 100 країн почали реалізовувати програму планування сім’ї. Населення планети перестане зростати лише за умови, що в кожній родині буде не більше трьох дітей.

Відносно новими демографічними проблемами є «псевдоурбанізація» (Індія, країни Латинської Америки), криза великих міст (США), нелегальна міграція (з Азії до Західної Європи, з Латинської Америки до США та Канади тощо).

Згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), здоров’я – стан повного соціального, біологічного і психологічного благополуччя людини, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад. Отже, воно є суспільним багатством, а не лише особистим надбанням людини, одним із найважливіших показників добробуту народу.

Особливістю демографічної ситуації в Україні є кризовий стан здоров’я і життєздатності населення – високий рівень захворюваності дітей та дорослих, передчасна смертність у працездатному віці, перевищення більш як втричі чоловічої смертності над жіночою. Основними причинами смертності являються серцево-судинні захворювання та злоякісні новоутворення.

Смертність внаслідок хвороб системи кровообігу більш ніж півтора рази перевищує її рівень серед сільського населення у порівнянні із міським. Можна говорити про цілу низку причин такого невтішного «домінування» селян за показниками смертності від хвороб системи кровообігу. Це і відносно вищий рівень постаріння населення, і нижча доступність медичної допомоги, і випадки механічного маркування смерті як наслідку серцево-судинної патології, переважно у осіб похилого віку, при відсутності факту встановлення дійсної причини.

В Україні в загальній структурі смертності злоякісна патологія займає друге місце, поступаючись лише смертності від серцево-судинних захворювань. Смертність від ракових новоутворень в Україні значно переважає відповідний показник більшості країн Європи. Більш як у 50% смертності від ракових захворювань припадає на п’ять локацій: легені, шлунок, ободова і пряма кишки та молочна залоза у жінок.

Такий стан справ визначається багатьма факторами:

- усе ще складною економічною ситуацією в державі, що пов’язана з наслідками світової фінансово економічної кризи;

- низьким порівняно з розвинутими країнами Європи рівнем добробуту населення;

- значним поширенням серед українців шкідливих звичок та відсутністю в українському суспільстві культу здорового способу життя;

- низькою якістю медичного обслуговування та нерівністю громадян у доступі до послуг хорони здоров’я;

- неефективна модель фінансування системи охорони здоров’я та хронічний фінансовий дефіцит у галузі;

- значна диспропорція у розподілі фінансів між первинною та спеціалізованою медичною допомогою.

Таким чином, визначено основні проблеми у сфері охорони здоров’я:

- несприйняття медичної реформи населенням та лікарями, оскільки немає чіткого розуміння що відбувається та які зміни відбудуться в подальшому;

- велика вартість медичних послуг та неможливість у людей оплатити за послугу відразу;

- проблеми доступу до служб медичної допомоги, особливо в сільській місцевості;

- недостатньо серйозне ставлення до профілактики захворювань як з боку населення, так і державної влади;

- брак фінансових ресурсів на розвиток медицини;

Отже, враховуючи вищезазначені перешкоди на шляху реформування сфери охорони здоров’я можна запропонувати такі подальші дії їх вирішення:

- профілактика та попередження захворювань повинні бути ціллю роботи медичної служби, оскільки саме на лікування йдуть більші затрати;

- забезпечити кваліфікованим та в достатній кількості персоналом систему громадського здоров’я;

- диференційовано підходити до оплати праці в міській та сільській місцевості, оскільки навантаження на персонал у сілкій місцевості більший;

- економічно вмотивовувати працівників медичної служби за досягнення певних здобутків, наприклад, за певний обсяг наданих послуг та їх належної якості;

- впровадити єдину мережу електронного реєстру хворих;

- створити стійку структуру фінансування, яка буде базуватись на принципах обов’язкового соціального медичного страхування чи на прямих платежах за медичні послуги самого населення;

- стимулювати розвиток досліджень у сфері громадського здоров’я;

- підвищити якість законодавства у сфері охорони здоров’я відповідно до європейських вимог та стандартів;

- створити умови безпечного середовища життєдіяльності людини;

- створити культ здорового способу життя, за допомогою ЗМІ.

Тема 14. Міжнародна діяльність в галузі збереження біосфери і цивілізації

14.1. Першочергові міри стабілізації стану навколишнього середовища в Україні

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники:

- погіршення здоров’я людей через значну забрудненість довкілля;

- втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;

- погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;

- еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

- гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

- поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

- стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

- будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

- формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

- збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:

- зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

- захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах;

- захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;

- збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

- підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

- знешкодження, утилізація та захоронення промислових та побутових відходів;

- запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземних вод від забруднення;

- збереження та відродження малих річок, здійснення управління водними ресурсами на основі басейнового принципу;

- завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;

- створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;

- забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу;

- здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;

- розробка механізмів реалізації схем природокористування;

- впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;

- створення системи екологічної освіти, виховання та інформування.

Головним завданням на найближчу перспективу є запобігання збільшенню рівня забруднення та виснаженню природних об’єктів.

Розв’язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує:

- здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, розв’язання проблем знешкодження і використання всіх видів відходів;

- налагодження ефективного екологічного контролю за науково-дослідними роботами із створення об’єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил;

- проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення карт техногенно-екологічних навантажень;

- розробки методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, обумовленого техногенними об’єктами;

- проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового контролю за об’єктами спостережень у промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському господарстві.

Металургійна промисловість. Виходячи зі світового досвіду та системного аналізу екологічних проблем металургійного комплексу стратегічними напрямами діяльності у цій галузі є:

- підвищення ефективності використання сировинних та енергетичних ресурсів до світового рівня;

- зниження частки продукції, що її отримують у мартенівському виробництві, і розширення використання конверторного її виробництва;

- перехід на екологічно чисті технології в головних ланках виробничого ланцюга металургійного циклу.

Програма розв’язання екологічних проблем металургійної промисловості має передбачати:

- проведення поглибленого екологічного аудиту на всіх металургійних комплексах України;

- розроблення еколого-орієнтованих критеріїв структурної перебудови металургійного комплексу України, яка б ґрунтувалася на результатах аудиту металургійної промисловості;

- розроблення програми першочергових заходів у металургійному комплексі з метою зменшення кількості викидів твердих часток у повітря та поліпшення якості довкілля;

- удосконалення нормативно-методичних засобів регулювання викидів забруднюючих речовин металургійної промисловості;

- розроблення та впровадження механізму узгодження рівня допустимих викидів з темпами модернізації технологій і структурної перебудови в металургійній промисловості;

- реалізацію комплексу програм з переробки та утилізації твердих відходів.

Хімічна та нафтохімічна промисловість. Враховуючии напрями розвитку галузі, а саме:

- удосконалення структури галузі, розроблення пріоритетних напрямів її розвитку;

- розвиток вітчизняної мінеральної сировинної бази;

- впровадження наукоємних технологій, спрямоване на комплексне використання сировини, енергоресурсів та цільових продуктів, стратегічними завданнями програми є:

- розроблення та впровадження передових маловідходних та безвідходних ресурсозберігаючих технологій;

- комплексне очищення газових викидів і стічних вод з одночасною утилізацією вилучених продуктів та подальшою їх переробкою;

- проведення науково-технічних робіт, спрямованих на зниження аварійних ситуацій та їх запобігання на підприємствах галузі;

- розроблення та здійснення програм створення високоефективних систем очищення газових викидів та стічних вод;

- здійснення програм комплексної переробки відходів;

- здійснення програм щодо виведення з експлуатації виробництв з екологічно недосконалими технологіями в усьому технологічному циклі.

Нафтогазова та нафтопереробна промисловість. Для вирішення питань цієї галузі необхідно:

- здійснити комплексну сертифікацію нафтогазових об’єктів;

- розробити заходи щодо підвищення екологічної безпеки технологічних процесів на цих об’єктах;

- внести зміни і доповнення до діючих норм технологічного проектування та експлуатації об’єктів нафтогазової та нафтопереробної промисловості з питань, що стосуються вимог екологічної безпеки та охорони довкілля;

- розробити і впровадити у виробництво технологічні програми переробки відходів і відпрацьованих нафтопродуктів з метою поліпшення екологічного стану довкілля;

- впровадити у виробництво технології щодо зменшення викидів у атмосферу летких органічних сполук;

- розробити комплексні технології очищення води та ґрунту від забруднення вуглеводнями;

- розробити та впровадити систему оцінки і прогнозування поширення забруднення підземних вод нафтою та нафтопродуктами;

- розробити нормативні документи щодо визначення і розрахунку шкідливих викидів з основних джерел підприємств нафтопереробної промисловості.

Також існують проблеми зовнішнього рівня, вони стосуються питань використання продуктів діяльності нафтопереробного та газового комплексу (бензину, дизельного пального, мазуту, газу) в інших галузях господарства і пов’язані насамперед з низькою якістю вироблюваного пального. Для розв’язання цих проблем необхідно:

- припинити випуск нафтопродуктів, що містять сполуки свинцю;

- збільшити глибину переробки нафти шляхом будівництва на основних нафтопереробних підприємствах установок каталітичного риформінгу;

- впровадити на нафтопереробних підприємствах технологічні процеси гідроочистки дизельного та авіаційного пального з одночасним виром сірки;

- розробити технології виробництва моторного пального з альтернативних видів сировинних ресурсів;

- розробити і впровадити способи і технології використання на транспорті газових та альтернативних видів пального.

Машинобудівна промисловість. Основою здійснення природоохоронної політики в галузі мають стати:

- істотне зменшення викидів забруднюючих речовин підприємств машинобудівного комплексу в довкілля;

- впровадження екологічно чистих технологій в усіх напрямах діяльності машинобудівного виробництва, зокрема вирішення питань утилізації і знешкодження токсичних відходів гальванічного виробництва.

Видобувна промисловість. Для розв’язання екологічних проблем у видобувній промисловості необхідно:

- здійснити модернізацію та технічне переозброєння підприємств галузі;

- розробити та впровадити системи запобіжного технологічного моніторингу навколишнього природного середовища на об'єктах з підвищеним екологічним ризиком;

- збільшити виробництво енергетичного вугілля в результаті скорочення видобутку коксівного вугілля;

- вдосконалити технологічні процеси мокрого збагачення вугілля з метою ефективного вилучення з нього сірки;

- розробити і впровадити технологічні процеси та обладнання для використання енергетичного потенціалу шахтного метану;

- розробити і впровадити технологічні схеми очищення та використання мінералізованих шахтних вод;

- розробити і впровадити технології та обладнання для використання відвалів

- пустої породи з метою одержання з них сировини для будівельної індустрії;

- забезпечити роздільне складування розкривних порід з метою подальшого їх ефективного використання для виробництва будівельних та інших видів матеріалів та продукції;

- забезпечити в найближчі роки гасіння породних відвалів, а також розвиток закладки породою відпрацьованого простору шахт;

- розробити і впровадити екологічно безпечні способи консервації шахт.

Будівництво. Метою природоохоронної діяльності в будівництві є нормалізація умов життєдіяльності населення і поліпшення стану природно-територіальних комплексів України, що перебувають у кризовому екологічному стані. Для формування переліку завдань конкретних програм необхідно провести екологічний аудит кризових територій України, визначити комплекс екологічних вимог до містобудівних заходів з метою досягнення контрольних рівнів стану довкілля. Для розв’язання цих завдань необхідно:

- провести екологічний аудит кризових територій України, що включає визначення контрольних рівнів забруднення територій, які є нормами для територій на найближчі 1-3 роки, та можливість їх реального досягнення, першочергове проведення екоаудиту у високоурбанізованих районах і містах;

- розробити містобудівні заходи, спрямовані на виведення територій з кризового стану: провести екоаудит з урахуванням зміни структури землекористування у напрямі збільшення територій національних природних парків, зон рекреації; визначити комплекс містобудівних заходів для досягнення контрольних рівнів стану довкілля;

- вжити заходів щодо ресурсозбереження: обмежити використання природних корисних копалин, потреба в яких може бути задоволена в результаті використання вторинних та поновлюваних ресурсів; розробити і впровадити програми створення та виробництва нових ресурсозберігаючих будівельних матеріалів і конструкцій;

- вжити заходів щодо запобігання викидам і скидам забруднюючих речовин: розробити комплексні програми впровадження безвідходних та екологічно безпечних технологій; розробити і впровадити мобільну, легку, екологічно безпечну та низькоенергоємну будівельну техніку та механізований інструмент;

- розробити і втілити архітектурно-планувальні заходи, заходи захисту окремих об’єктів, заходи переорієнтування інфраструктури територій: вирішити питання першочергової деконцентрації прийняття рішень в екологічному, економічному і планувальному аспектах;

- розробити заходи щодо запобігання наслідкам аварійних ситуацій та їх усунення у місцях з підвищеною щільністю населення.

Найнебезпечнішою в екологічному аспекті галуззю промисловості будівельних матеріалів залишається цементна промисловість, підприємства якої найбільше забруднюють довкілля. Тому треба створити спеціальну програму істотного зменшення впливу підприємств з виробництва цементу на довкілля.

14.2. Міжнародна діяльність в галузі збереження біосфери і цивілізації

На думку експертів ООН, сьогодні основні міжнародні зусилля у вирішенні глобальної екологічної кризи мають бути спрямовані на: дослідження першопричин кризи, боротьбу з її наслідками, оцінку глобального ризику, залучення широкої громадськості, забезпечення засобів правового регулювання, інвестування у майбутнє.

На сьогодні Міністерство охорони навколишнього природного середовища України координує природоохоронне співробітництво в рамках понад 70 дво- та багатосторонніх міжнародних угод та договорів. Окрім цього, підготовлено низку проєктів міжнародних угод та договорів про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (зокрема, з Туреччиною, Грецією, Румунією, Болгарією), про співробітництво в галузі ядерної безпеки з регулюючим органом Італії.

На кінець минулого тисячоліття виконувалися та перебували в стані розробки понад 37 міжнародних довго- та короткотермінових програм та проєктів у галузі екологічної безпеки на загальну суму понад 28 млн. доларів США. Як найбільш вагому можна виділити допомогу, одержану Україною в рамках проєктів, що виконуються в рамках підготовки Південноукраїнського екологічного проєкту (цей проект був розділений на два окремих проєкти для Донецької області та Криму) за фінансової підтримки Агентства охорони довкілля Данії придбано ремонтне обладнання для систем водопостачання та каналізації міст Ялти та Севастополя.

В останні 30 років проведено декілька важливих міжнародних конференцій, присвячених проблемі охорони довкілля (у Стокгольмі, Тбілісі), прийнято ряд конвенцій з охорони вод Світового океану, заборони розробки, виробництва і накопичення бактеріологічної зброї, заборони наземних ядерних випробувань, забруднень Балтійського і Чукотського морів та ін.

Дуже важливою міжнародною угодою є конвенція ООН з морського права «хартія морів» (1982 р.), у обговоренні якої брало участь 156 країн, 20 міжурядових і понад 60 неурядових міжнародних організацій. За цією конвенцією держави, які підписали угоду, мають зберігати морське середовище та захищати його від забруднення. Це стосується усіх джерел забруднення незалежно від того, де вони розташовані – на суші або на морі. З метою запобігання забруднення морського середовища, з джерел, що розташовані на суші, держави зобов’язувалися розвивати своє національне господарство з урахуванням міжнародних стандартів і правил. Аналогічні вимоги поширюються і на морські судна, які плавають під прапорами цих країн. Для захисту економічних інтересів прибережних держав конвенцією 1982 р. передбачено встановлення в Світовому океані 200 мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, розробку та збереження природних ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, ще знаходяться на дні, в надрах і водах океану, а також право на управління цими ресурсами. Положення конвенції регулюються експлуатацією окремих видів живих ресурсів у економічній зоні. У «Хартії морів» визначено також вимоги щодо охорони морського середовища під час освоєння ресурсів морського дна поза зонами національної юрисдикції.

В рамках співробітництва з МАГАТЕ, Комісією з ядерного регулювання США, Європейським Союзом (програма ТАСІS), регулюючими органами Німеччини, Франції та інших країн виконувалося понад 20 проєктів у галузі ядерної та радіаційної безпеки.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України підтримує робочі контакти з Європейською економічною службою ООН, Всесвітньою метеорологічною організацією, Програмою ООН з охорони довкілля – ЮНЕП, ЮНЕСКО, ЮНІДО тощо. За останній час підписані українсько-американська та українсько-угорська міжурядові угоди про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища. Аналогічно міжвідомчі угоди укладені з польським міністерством та латвійським комітетом охорони довкілля. Підписано, також, українсько-польсько-словацьку угоду про створення міжнародного біосферного заповідника в Сх. Карпатах. Всі ці документи доповнюються конкретними планами реалізації, які, в основному, виконуються.

Україна активно співпрацює з експертами в галузі НС Світового банку, Європейського банку реконструкцій та розвитку, Глобального економічного фонду. Нашу державу включено до міжнародних проєктів по Чорному морю, басейну Дунаю і окремо – по дельті Дунаю. Для ефективної участі в зазначених проєктах в нашій державі визначені національні координатори та створені відповідні робочі групи.

На виконання зобов’язань України як члена Ради Європи підготовлені відповідні законопроєкти та виконані всі погоджувальні процедури щодо ратифікації Верховною Радою України Конвенції про охорону дикої фауни, флори та природного середовища їх перебування в Європі (Бернська Конвенція). Закон про приєднання до Бернської Конвенції був прийнятий Верховною Радою 29 жовтня 1996 р.

У 1997 р. набула чинності для України Рамкова Конвенція ООН про зміну клімату (відео «ООН оголосила надзвичайну кліматичну ситуацію на планеті»). На 3-й Конференції Сторін Конвенції (Кіото) делегація України брала участь як делегація повноправної Сторони Конвенції, що дало можливість представити інтереси України й забезпечити ухвалення винятково позитивних для України рішень (таких як торгівля квотами на викиди парникових газів, стабілізація обсягів викидів парникових газів на рівні 1990 р.). У 1997 р. також набула чинності дня України Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.). У галузі ядерної та радіаційної безпеки основна увага приділялась проблемам подолання наслідків аварії на ЧАЕС, закриття станції та підвищення рівня безпеки на ядерних об’єктах. Проведено кілька раундів переговорів з лідерами країн «Великої Сімки» та Комісії Європейських Співтовариств щодо виконання зобов’язань у рамках Меморандуму порозуміння між Урядом України та Урядами «Великої Сімки» щодо закриття ЧАЕС та щодо надання підтримки для реалізації даного рішення. Переговори щодо фінансових умов закриття ЧАЕС тривали. Зокрема, в листопаді 1997 р. відбулася Міжнародна Конференція з проблем закриття Чорнобильської АЕС, в якій взяла участь делегація України на чолі з Президентом України Л. Кучмою. Під час Конференції було досягнуто домовленості щодо залучення коштів в обсязі 3873 млн. доларів США на реалізацію проєкту «Укриття» та інших проєктів, пов’язаних із закриттям ЧАЕС. Відповідно Україна підписала:

1. Конвенцію про радіоактивні відходи (01.10.97 р.).

2. Конвенцію про поводження з радіоактивними відходами та відпрацьованим ядерним паливом (29.09.97 р.).

3. Конвенцію про додаткову компенсацію за ядерну шкоду (29.09.97 р.) та ратифікувала Конвенцію про ядерну безпеку (17.12.97 р.).

Верховна Рада України ухвалила зміни до національного законодавства в зв’язку з приєднанням до Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду; Конвенції ЄЕК ООН про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті; Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення.

Тривав процес реалізації проєкту створення нових регіональних екологічних центрів (НРЕЦ) в нових незалежних державах (ННД). Проєкт фінансувався Урядом США та підтримувався західними донорами, зокрема програмою ТАСІS. Проведено низку консультативних зустрічей та робочих нарад Міжнародної Наглядової Ради проєкту (Москва, Київ, Кишинів). Відкрито координаційний офіс НРЕЦ в Україні та проведено необхідну роботу по забезпеченню його юридичного статусу.

Україна є одним з засновників Міжнародного Агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). 29 вересня - 3 жовтня 1997 р. відбулася 41 сесія Генеральної Конференції МАГАТЕ, в якій взяла участь делегація України, яка провела плідні переговори з делегаціями інших країн та з керівництвом Департаменту гарантій Агентства, в ході яких обговорювалися проблеми реалізації Угоди про гарантії між Україною та МАГАТЕ. Наша країна брала участь у 24 регіональних проєктах МАГАТЕ. Важливою є також діяльність Агентства по підвищенню кваліфікації кадрового потенціалу. Українські фахівці з науково-дослідних установ та структур системи Адміністрації ядерного регулювання пройшли навчання з різних питань ядерної безпеки та організації технічної підтримки, а також брали участь у роботі технічних комітетів МАГАТЕ, діяльність яких спрямована на підвищення безпеки ядерних та радіаційних установок.

Головними результатами міжнародного природоохоронного співробітництва України є:

- відображення національних інтересів та позиції України в директивних документах та рішеннях форумів міжнародних міжурядових організацій;

- розширення сфери міжнародного співробітництва за рахунок укладання нових угод, договорів та програм; приєднання до діючих багатосторонніх угод у галузі охорони довкілля, ядерної та радіаційної безпеки, що посилює політичний авторитет України та зміцнює національну правову базу;

- отримання технічної допомоги у вигляді спільних проєктів, грантів робочих програм;

- підвищення кваліфікації українських спеціалістів та управлінців, освоєння нової природоохоронної методології управління, техніки та технологій, що сприяє покращанню екологічної ситуації в Україні.

Тип території	Площа, %	Приклади
Відносно чисті території	7	Природоохоронні території (заповідники та національні парки)
Умовно чисті та малозабруднені	22	Окремі райони Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької, Тернопільської, Рівненської, Житомирської, Сумської, АР Крим
Забруднені	40	Основна частина степової та лісостепової зони (Вінницька, Кіровоградська, частково Миколаївська, Одеська, Запорізька області)
Дуже забруднені	30	Чернігівська, Дніпропетровська, Луганська, Київська, Донецька області, Полісся
Зона екологічної катастрофи	1	30-км зона ЧАЕС, Причорноморські райони інтенсивного зрошення